Осиний мед дикий - Ірина Савка

— А… дивіться… Та ж Гілько давно помер і Юльки вже нема… Ользюню, то ти, дитинко? Я би-м ся до тебе ніяк не взяла, — шепелявить баба Магда. — Була-м на твоєму весіллі, такась красна сиділа, як княгиня, а тепер сива і зболена. Але жити треба. Кажде має свою долю, а тобі випала гіркіша від полину…

А полини на Ольжиному подвір’ї були сизі і соковиті, виколисані вітром і щедрими дощами. Вона тулила їх до себе, вдихаючи гіркий запах: «Не буду їх зривати, нехай ростуть, гіркі друзі моєї долі, нехай нагадують про біль і щастя, що ходять поруч».

Час потроху з’єднував Юзину могилу з маленьким синовим горбиком, що вгруз і тулився до неї. Ніхто не носить сюди квітів, нема кому поправити похилений хрест, хоча грошей у Юзі за життя вистачило б на дорогу машину, і не на одну. Де і чого вона тільки не робила: цукровий завод будувала, в кількох установах прибирала і на ковбасному дрова рубала — копійку до копійки складала всі ці роки. Правда, не знала, нащо… Купить було пачку маргарину, буханець хліба, чай загріє на електроплитці — так і живе. У своїй родині була наймудріша і дуже добра. Нікому не могла відмовити в помочі. Тому сапати поможе, а там і дітям покаже:

— Діти, дивіться: тутка — до, а тутка — ре, — тикала скаліченим пальцем. Юзя прибирала в музичній школі, там і вивчила ази музичної грамоти разом з дітьми.

Все, що шпарувала[15], складувала на потім. На горищі пріло кілька мішків солі, ящики з милом і сірниками. Тато їй завжди казав, що все треба мати, в разі якоїсь «войни». Останню війну пам’ятала смутно, але запаси завжди робила.

Коли будувала завод, синочка нажила. І не дивно — Юзя була висока, усміхнена, мала гарну поставу. Це вже потім їй у роті зубів забракло і на вигляд вона стала, як жебрачка, хоча мала добрі одежі. Каракулеву шубу зневажливо носила на одному ґудзику, гарні чоботи взувала на босу ногу. А часом як одягнеться, то взагалі і не та Юзька була. Не захотів той єдиний коханий, ім’я якого не виказала б навіть під тортурами, женитися на ній, і Юзя тішилася сином сама. Цілувала маленькі пальчики, гладила чорнявого чубчика… і виплакувала йому ціле своє життя, тулячи чоло до маленького горбика, коли Господь забрав його до себе. Більше вже ніколи не задивлялася на чоловіків, не вірила їм, жила минулим…

— Юзю, вставте собі зуби, тож маєте за що, — часто радили їй люди щиро.

— А до кого я буду сміятися тими новими зубами? Та й чи я хочу сміятися? Наговорюся з чотирма стінами, впаду на ліжко, а там знову робота, — незмінно відповідала Юзя.

Ці чотири стіни знали всі її болі: як ниє серце, як скимить врубаний палець і як пече шлунок, коли їсти хоче — Юзя заносила всі гроші на книжку і сиділа голодна, навіть хліба жадна. Знала, що ніхто на старість не подасть навіть горнятка води, то, думала, хоч грошей наскладає — може, тоді котре з братових дітей догледить, але не задурно, бо тепер задурно нема нічого.

Того літа короткими ночами їй почали снитися тато з мамою. І Василько — її кровинка. Тато суворо випитував, чи досипає вона солі в мішки, щоб було рівно на запас, чи пильнує за всім. Мама невидющим поглядом цікавилася, чи не розтринькала бува грошей, чи не загубила книжки і чи має прибуток. Юзя навіть не дізнавалася, скільки процентів уже набігло на її книжку, але припускала, що їх досить…

Василько ж навідувався, мов сонечко, сміявся і ляскав у долоньки. Який то був чудний сон! Пробудиться після нього Юзя і ніби чує аромат синового тільця, що пахло молоком. Потім їй цілий день болить голова…

Сни мучили Юзьку, але вона переминала все те у собі. Бо кому розповіси? І так казали всі, що вона не мудра, а то й зовсім дурнуватою вважатимуть. Юзя сама собі сни тлумачила і сама мучилася ними. Часом сиділа у порожній хаті, понуривши голову, втупивши погляд невідомо куди — дослухалася, чи ніхто не залазить до неї. Здавалося, що хтось її переслідує, хоче забрати в неї гроші, обікрасти її. Але що там красти? Гроші в банку, а по хаті — сіра бідність. Ні телефона, ні телевізора. Хіба старий мамин килим на підлозі, що колись радував око візерунками, а тепер лежить, старий і блідий, як Юзька. То хто би на нього полакомився? Але страх вечорами сковував усе тіло. Тряслася, ніби у пропасниці, поки засинала.

Вчора по спеці Юзька кропила жуки на бараболях — трохи поскидала була мітлою до відра, то трутки лишилося ще на один раз. Чи то спека, чи жаль до самої себе розпекли голову жінки. Знову сни! Знову ломота в душі. Нікого не хотіла бачити і чути. У грудях давило, ніби хтось зібрав серце в кулак… Помилася, схилила голову на подушку і дрімала. Чи спала? Вже й сама не знала. Побачила Василька, що дибуляв тугенькими ніжками і махав ручками — кликав її. Зірвалася на ноги.

— Боже, та це ж серпень, цей страшний день! Як я забула!? — гепнула себе долонею по чолі. В роті вмить пересохло, в голові закрутилося. Пити! Дуже хотілося пити. Піднімала кришки пустих баняків — ніде ніякого питва. Чи варила коли його для себе? Але шукала, шукала, наче могла щось знайти і заспокоїти розпашілу душу… Вискочила в сіни. На вікні стояла банка зеленавої рідини — Юзя готувала черговий напад на жуків. Втупила погляд у ту каламуть. Перед очима все пливло і мерехтіло: було то кольору перестиглої отави, то в’язкої багнюки, яка мовби втягувала в себе. «Це порятунок! — гупали гарячі молоточки у скроні. — Це найкоротша дорога до мойого маленького сина, до найбільшої моєї любові!»

Трусилися руки, сльози солоним струменем бігли по щоках на