Кілька років зими - Валентин Терлецький

Коли двері за нею зачинилися, Рем запропонував чоловікам сісти до столу. Провідник підпілля розклав перед ними велику карту місцевості з якимись кольоровими позначками. Він зняв нарешті свої окуляри і промовив:

— Це — тутешня територія. А цими знаками позначено певні об’єкти, які являють собою стратегічні місця теперішнього режиму. Найважливіші об’єкти розташовано довкола містечка Світú. Ми вважаємо, що саме тут — головні керівні пункти влади. А також Безбарвний Екран і Зона Мороку. Вочевидь, вони розташовані на певній відстані одне від одного та поєднані між собою розгалуженою мережею підземних тунелів, оскільки довкола цієї місцевості лежить безлюдна пустеля. Іншими словами, наша кінцева мета — саме тут, — Рем тицьнув вказівним пальцем в обведений червоним олівцем острівець посеред карти.

— Я все ще не розумію, навіщо ви все це нам розповідаєте. Поясніть, будь ласка. Бо мені чомусь здається, що ви бажаєте використати мене і моїх друзів у якихось власних інтересах, а робити щось, про що ми й гадки не маємо, погодьтеся, якось неприродно, — тихо вимовив Іван.

— Якраз саме зараз я і хотів пояснити, що ми хочемо безпосередньо від вас. Ви вже знаєте, що за вашу голову і голови ваших товаришів оголошено винагороду. Наш план дуже простий, мій друже. Через своїх агентів ми підкинемо владі інформацію, що знаменитий Іван-Казкар, чиїм ім’ям вже лякають позбавлених казок дітей, має намір викрити сховище всіх вилучених творів та повернути їх людям. А принагідно — фактично влаштувати антидержавний заколот, адже, якщо казки повернуться в народ, це рівнятиметься до вибуху великої потужності. Після цього люди більше не захочуть миритися зі встановленим порядком речей, вони забажають знову читати, мріяти, вільно дихати і сміятися. А це, в свою чергу, може призвести до масових заворушень і, врешті, до збройного протистояння і зміни влади. Тим самим ви станете каталізатором повалення панівного режиму. Погодьтеся, що це дуже благородна і виправдана мета.

— Я навіть не знаю, як на це реагувати. Все так масштабно і несподівано! Ви покладаєте на мене таку відповідальну місію, а раптом я з нею не впораюся?

— Нічого складного у вашій місії, насправді, немає. Навпаки — ваше завдання дуже легке. Коли інформація про нібито ваш злочинний задум потрапить до влади, вони сконцентруються саме на протидії вам. Тим самим ви відвернете їхню увагу від нас. А ми миттєво завдамо їм удару в спину. Для цього у нас майже все готово. Поки що я не можу вам усього розказати, але згодом, обіцяю, ви про все дізнаєтеся у найдрібніших деталях.

— Отже, я і мої друзі будемо чимось на кшталт при­манки?

— Грубо кажучи — так. Але це не повинно вас ображати, чи якось напружувати. Врешті-решт ми робимо одну спільну справу: ми маємо повернути казку в наше життя. І, до речі, про ваші твори тут також ідеться! Ми гадаємо, що ваш новий рукопис був відправлений саме до головного сховища вилучених казок, яке має бути десь в цій зоні. Де саме — нам поки що невідомо. Але коли ми доберемося до них, ваш рукопис стане першим, який ми видамо і розповсюдимо серед людей. Це я вам обіцяю.

— І все-таки я не зовсім розумію свого конкретного завдання. Що я, безпосередньо, маю робити?

— Поки що за нашими підказками ви просто доберетеся до означених на цій карті об’єктів. Все інше ми зробимо самі. А далі будемо діяти вже за ситуацією. Всі необхідні інструкції щодо ваших подальших дій незабаром отримає Гелій.

— Ви бачите, що ми йдемо не самі. З нами ще Софія, діти і Григір. Я боюся за них…

— Так, їхня присутність трохи сплутала нам карти, але, ми подумали і побачили й плюси у цьому, — Рем узяв Івана під лікоть, відвів у куток кімнати і продовжив більш тихим голосом. — Звісно, якщо ви захочете, ми попросимо Софію залишити вас. Без тих дітей, що постійно товчуться біля неї, я так розумію, вона відмовиться йти далі. А вони, дійсно, можуть загальмувати ваші дії і стати реальним тягарем. І ще цей дивний Григір… Хоча, з іншого боку, зайва фізична і моральна допомога на цьому шляху вам не завадять. Софія дуже розумна жінка, вона зможе вас розрадити у хвилини сумнівів і суму. А Григір, в разі чого, зможе вас захистити, як він вже зробив це тоді, під час вашого арешту. Але ще раз повторюся — якщо ви хочете…

— Ні. Я хочу залишити їх поруч із собою, мені буде так спокійніше. Вони, справді, надійні друзі, яких нам усім іноді так не вистачає! Ми підемо туди разом.

— Гаразд, це ваше право. І наостанок нагадаю вам одну мудрість: важливим є тільки те, що турбує нас саме зараз. Не забувайте цього!

Щойно за їхніми спинами розтанули останні далекі обриси велетенського міста, що наче гігантський спрут охопило землю залізобетонними щупальцями і душило її, вичавлювало з землі останні соки, випивало з неї по краплині життя, і залишало після себе тільки порожню висохлу оболонку. За їхніми спинами місто важко дихало і відсапувалося, посилало разом із вітром навздогін кисло-солодкі запахи каналізації, відходів, промислових димів, несвіжої їжі, вихлопних газів та особливий, в’їдливо-мертвотний сморід мільйонів людських тіл.

З-за високого бархану праворуч від дороги раптово долинув різкий дитячий крик. Від несподіванки друзі зупинилися. Гелій Гармидер першим опинився на верхівці піщаного насипу і вже за кілька секунд зник за ним. Іван та Григір також побігли слідом.

За барханом вони побачили велику чорну машину і поруч з нею кількох людей — двох дорослих чоловіків і одну дитину, яка стояла перед ними на колінах. Напевно, кричав саме цей хлопчик. Дорослі сперечалися між собою, голосно кричали один на одного, вимахували руками. Коли друзі підійшли до