Кілька років зими - Валентин Терлецький

волосся і тонкі білі руки, і той чарівний запах любові, яким просякла моя душа. Коли згадав те, що відбувалося зі мною невідомо скільки часу тому, підскочив, наче мене вжалила змія і вибіг із дому. І хоча на вулиці була глупа ніч, я кинувся бігти до Лісу, а відтак — до вітряка. Роздирав у кров обличчя і руки, пробирався навпростець крізь чорну і непролазну гущавину, і врешті-решт дістався до стежки, що вела на пагорб із вітряком. Серце моє шалено калатало і вискакувало з грудей, я не відчував землі під ногами, а летів туди швидше ніж вітер. І як таємне заклинання, відоме лише мені одному, я проговорював уголос її ім’я.

На вітряку було тихо і темно. Світло усередині не блимало. Я пробіг по сходах, і з розмаху вибив плечима старі похилені двері. Крізь місячне сяйво, що розлилося по підлозі і стінах, як молоко, я уважно роздивився кімнату із каміном. Вона була порожньою. Я не знайшов жодних слідів того, що тут хтось жив кілька останніх днів. Я підійшов до каміну і потримав руку над холодним чорним вугіллям. Моя рука не відчула тепла від колишнього вогнища. Ніде я не побачив ані її речей, ані залишків їжі, ані якогось найменшого знаку, що вона була тут. У розпачі я вийшов і сів на ґанок, затулив обличчя руками. Так я просидів цілу ніч, а потім ще й день. Ввечері зрозумів, що вона більше не повернеться і попрямував до містечка. Я провів у лихоманці дві доби, і увесь цей час бачив уві сні її.

Потім була холодна і люта зима. Але я погано пам’ятаю, як провів цей час. Я ходив по містечку, як сновида, я покинув роботу у теслі, я нічого не їв і не пив, я не міг навіть дихати. Змарнів, схуд, ні з ким не спілкувався і забув людську мову, я жив, як звір. А потім прийшла весна. І якось я знову опинився біля вітряка. Мене невідворотно тягло сюди увесь цей час, але я надлюдськими зусиллями змушував себе забути дорогу до нього. І ось, коли я знову стояв під його мертвими крилами, мене охопив непереборний трепет, ноги підкошувалися, а руки тремтіли. Я простояв там кілька довгих годин і не наважувався зайти. Я із жахом слухав мертву тишу, яка віяла з вітряка крижаним могильним вітром, і відчував, що надійшла моя остання мить на цій землі. Якщо я не знайду її там, чи бодай якогось натяку, де її можна знайти, то цієї ж миті перестану бути серед живих, обов’язково позбавлю себе життя, і цей ліс навіки проковтне мене, як непотрібну більше деревину, що перетворюється на порох. Я вирішив, що в тому разі, якщо нічого про неї не дізнаюся, то не вийду з цього клятого вітряка живим.

І ось, коли я все-таки підняв голову і зробив перший крок до темного провалля, що чорніло замість входу у вітряк, я почув позаду себе тихий голос. Я обернувся і побачив, як дорогою вздовж Лісу їде віз, а на ньому сидить кілька чоловіків. Це були мої давні приятелі, яких я не бачив більше року. Вони покликали мене.

— Що ти тут робиш? — здивувалися, а я мовчки стояв і не знав, що їм сказати.

І раптом один із них взяв мою руку і звернувся до мене:

— А ти, друже, часом не шукаєш тут Марію?

— Марію? Ні... Її звали Софією, — сказав я і повільно здійняв очі на друга.

— Колись я зустрів на цьому вітряку ту єдину жінку, яку кохаю все своє життя. Я випадково зіткнувся тут з нею — вона сиділа біля каміну всередині вітряка і розпалювала вогнище. І звали її Марією, — мовив до мене мій приятель.

— Зустрів тут? — моєму здивуванню не було меж.

— Так. Саме тут.

— А що було потім, потім? Вона зникла? — я вже майже кричав в обличчя другові, але той вів далі спокійним голосом:

— Так, вона зникла після кількох наших зустрічей. Я потім дуже страждав, не знаходив собі місця серед людей, перетворився на сновиду, нічого й нікого не хотів на цьому світі, окрім неї. І ось коли я вирішив позбавити себе життя, якщо негайно не довідаюся бодай чогось про неї, вона знайшла мене сама, — приятель замовк і почав набивати люльку тютюном.

— Знайшла сама? — я відчув, як мої ноги стали важкими, наче на кожній з них було причеплено важезного якоря, і що я не зможу зрушити з місця, доки не почую щось таке, що поверне мене до життя.

Я відчував, що саме зараз повинен почути такі слова, що ось-ось розгадаю таємницю моєї Софії.

— Так, друже, вона знайшла мене сама того ж таки дня, коли я намислив покінчити із життям.

Я отямився, коли віз із моїми приятелями рушив далі. Вже сутеніло, тому я вирішив піти в містечко, бо так і не наважився зазирнути до старого вітряка. Вдома мене очікувала холодне самотнє ліжко, давно не топлений камін, важкий ворожий морок в кожному куті і клаптик чорного неба за вікном. Пішов дощ, і я потроху задрімав.

Прокинувся від стуку у двері. Була глибока ніч, і цієї пори мало хто вештався вулицями містечка, хіба що нічні бродяги та злодії. Я прислухався — у двері дійсно хтось стукав. Обережно підійшов до дверей і прочинив їх. На порозі стояла Софія у довгому плащі з великим капюшоном. Я не повірив своїм очам і мовчки впустив її. Вона зняла мокрий плащ, не сказала ні слова, а одразу взялася розпалювати вогнище в каміні. Я, як зачаклований, спостерігав за її рухами і не міг вичавити із себе жодного звуку.

Коли вогонь запалахкотів, вона раптом повернулася до мене і закинула назад долонею своє ще вологе від дощу біле волосся, посміхнулася запаморочливою посмішкою.

— Як ти тут? Ти