Кілька років зими - Валентин Терлецький

діти. Насправді їхні тілесні втілення зараз далеко звідси. Тут лише їхні душі, — відповіла Софія і подала тарілку Іванові. — Це дуже довго пояснювати. Просто одного разу вони почали приходити до мене — спершу один, потім все більше і більше. Вони приходять, коли їм це потрібно. Чому саме до мене — я не знаю. Напевно, так їм легше пережити важкі хвилини свого життя — біля мене і в оточенні таких же бідолах. Деякі з них пробули у мене лише день, деякі зоставалися довше. Коли вдома у них налагоджується, вони так само раптово зникають. Для мене й самої це суцільна загадка. А ось ці четверо залишилися при мені найдовше. Схоже на те, що їхня ситуація зовсім кепська. Але поки їхні душі поруч зі мною, їм легше пережити всі випробування і злигодні. Вони для мене зовсім не обтяжливі, і якщо так склалося, я мушу бути з ними, відповідати за них, робити так, аби їм було легше перебути складні часи.

— А чому вас також хотіли арештувати таємні агенти? — спитав Іван.

— Це і для мене самої велика таємниця. Я не порушувала закону, не робила нічого кримінального чи поганого.

— А я знаю, чому, — втрутився в розмову Григір Заливаха. — У всьому винна ота стара потвора, моя жінка. Вона давно вже висловлювала невдоволення з приводу вашої поведінки та навіть вашого зовнішнього вигляду. Ви їй страшенно не подобалися, вона постійно говорила про це. Я думаю, що це вона дала сигнал агентам, аби вас перевірили. Напевно, одночасно з тим, коли настукала на Івана.

— Але чому? Що я особисто зробила їй? Ми навіть ніколи не перетиналися з нею, не були знайомі, нам нічого було ділити, — здивувалася Софія й її обличчя спохмурніло, ніби пізньо-осіннє небо.

— Звичайна заздрість і злоба. Нічого дивного, — сказав Гелій Гармидер і витер снігом свою тарілку.

— Звідки ти знаєш? Чи, може, ти знайомий із моєю жінкою? — раптово набундючився Григір. — Що ти, взагалі, знаєш про неї? Тобі, напевно, дуже пощастило в житті, бо ти ніколи не мав стосунків із такою страшною людиною, яку й людиною назвати важко. Я провів із нею багато років під одним дахом і увесь цей час лише те й робив, що страждав. Це були справжні тортури, а не життя. Вона та її діти мучили мене увесь цей час, знущалися з мене, навіть били. А я не міг їм відповісти, бо не мав сили і мужності. Я боявся. Боявся болю, принижень, розголосу. І що я досяг цим страхом? На кого я перетворився? Я став жалюгідним, відразливим, нікому не потрібним, об якого хто завгодно і коли завгодно може витерти ноги, якого не помічають і не слухають, не розуміють і не бачать впритул. Я потрібен, лише коли їм когось треба принизити, побити, образити. Навіщо мені таке собаче життя? Для чого?!! Щастя я у житті не бачив, нікому не допоміг, нічого вартого уваги не зробив. Навіть професії поважної не здобув. Нікого не врятував. А ще через мій необачний вчинок тепер розшукують і вас; ми всі стали злочинцями. Навіщо я існую на землі? Адже, якщо я раптово зникну, ніхто навіть і не помітить цього, тим більше — не заплаче, — Григір затулив обличчя руками.

— Не кажіть так. Ви тоді нас врятували! Так, постраждали інші люди, але ви не дали запроторити мене, цих дітей, Івана до в’язниці! Ви допомогли нам втекти, при цьому підставили під удар і себе самого. Ви — мужня, благородна, сильна, добра людина. Я пишаюся, що познайомилася з вами, — Софія підійшла до Григора і поклала йому руку на плече.

— Ні! Ви хочете просто мене заспокоїти. Не треба! Я все добре розумію. Я приношу всім навколо себе лише горе і проблеми.

— Ви говорите неправду. У вас велике добре серце, просто вам не щастило у житті, вас оточували злі, погані люди. Але не всі люди такі! Добро тягнеться до добра, і ви ще обов’язково зустрінете на своєму шляху того, хто вас зрозуміє і прийме таким, яким ви є… Ви вже знайшли цих людей. Принаймні я бажаю вам тільки добра і хочу, аби ви почувалися серед нас, як серед своїх друзів.

— Друзі! Все життя я мріяв, аби в мене був хоча б один справжній друг, вірний товариш. Якому я міг би довірятися, як самому собі.

— Ви вже маєте таких друзів. Ви можете в усьому нам довіряти, а ми хочемо довіряти вам. Через примхи долі ми опинилися у складній ситуації, але я вважаю, що лише спільно, разом ми подолаємо всі труднощі! Я вам вірю, бо бачу, що ви відверта і пряма людина. Повірте і ви у нас.

— Я намагатимуся. Я дуже хочу в це вірити. Я мрію, аби мене сприймали без відрази і презирства. Адже я теж людина. Я теж колись кохав, боровся і страждав. Але це було так давно! Наче в минулому житті. Колись я теж пізнав щастя справжньої любові, і це відчуття й досі зігріває мене у найлютіші морози, коли мені погано і більше не хочеться жити. Це єдине, що тримає мене на землі зараз — мої спогади. Вони — найцінніше, що залишилося в моєму житті. Це мій скарб.

— Тоді розкажіть нам свою історію, поділіться з нами своїм скарбом, і вам стане легше!

— Ви так думаєте? Але… Але чи буде моя історія вам цікавою? Я, взагалі, не вмію розповідати історії… Принаймні ніколи не пробував.

— А ви спробуйте, ось прямо зараз! А ми із задоволенням послухаємо вашу розповідь. Можливо, вона дечому нас навчить і також зігріє в цій холоднечі, — Софія лагідно посміхнулася до Григора, і він вперше за весь час їхнього знайомства посміхнувся у відповідь. Він помовчав, кашлянув і відвернувся від вогнища, аби спалахи не дуже освітлювали його обличчя.

Іван знову витягнув із кишені зошита й олівця. Він певний час уважно дослухався до розповіді Григора, нервово гортав сторінки, а потім його рука почала швидко