Кілька років зими - Валентин Терлецький

Народ у таверні зібрався строкатий. Тут були давно неголені водії вантажівок у чорних від поту майках, зашиті у шкіру довговолосі й бородаті байкери, звичайні міські волоцюги у мальовничому дранті, кілька вельми побитих безрадісним життям типів, які нагадували городніх опудал. Усі вони пили смердючу чорну рідину, яку їм підносили кілька молодих, але вже беззубих офіціанток із синцями під очима і давно немитим, сплутаним волоссям. То тут, то там спалахували бійки і штурханина, проте їх одразу гасили двоє місцевих викидайл страхітливого вигляду. За барною стійкою вправно порався доволі літній, проте жилавий і на диво м’язистий чоловік із чорною пов’язкою на лівому оці.

Врешті й до їхнього столика підійшла одна з офіціанток.

— Щось будете замовляти, чи одразу візьмете чорнуху? — спитала вона охриплим голосом і беззубо усміхнулася до Івана.

— Нам би чогось поїсти, що недовго готується. Пити ми не будемо нічого. Хіба, чаю, — відповів Іван.

— Гаразд. Із їжі у нас є лише смажене щуряче м’ясо, запечена кукурудза і цибулева зупка. Скільки вам порцій?

Поки Іван замовляв їжу, довкола їхнього столу кружляв якийсь невеличкий чоловічок у старій полисілій шубі на голому тілі. Він уважно придивлявся до нових відвідувачів, а коли офіціантка пішла, раптово підсів на вільне місце між Іваном і Григором.

— Я бачу по ваших обличчях, що можу вам довіритися! Ви, вочевидь, добрі люди і мандруєте з якоюсь благородною метою. Я відчуваю це шкірою. Я застряг у цьому місці, коли теж мав на меті високі цілі і наміри. Знаєте, я розкажу вам одну річ, тільки пообіцяйте, що триматимете це в секреті, бо мене переслідує таємна поліція. Вони нишпорять скрізь, розшукують мене і таких, як я. Але я бачу, що ви до них не причетні, тому хочу поділитися з вами деякими думками. Як ви ставитеся до заборони і знищення казок? Це ж просто жахіття, що вони накоїли! Насправді, я письменник, казкар, раніше я писав книги, друкувався в журналах, навіть був нагороджений кількома літературними преміями. Та коли вони прийшли до влади і заборонили казки, я був змушений зачаїтися. Але тепер я вже не можу більше мовчати, мушу донести до людей свої думки! Знаєте, я бачу по ваших очах, що ви не байдужі до того, що робиться зараз у нашій країні. Ви теж проти цієї безглуздої заборони! Я так і знав! Отже, я пропоную нам з вами об’єднатися, аби разом йти до спільної мети.

— Перепрошую, але я не розумію точно, в чому полягає ваша мета, — промовив Іван і занепокоєно роззирнувся навкруги.

У цей момент він відчув, як його під столом штовхає ногою Гелій Гармидер.

— О-о-о! Моя мета — скасування заборони на казку і повалення цього нелюдського режиму, який ми всі змушені терпіти. Що може бути благороднішим за це? Ви ж згодні, що ці покидьки не лише забрали у нас казки, вони позбавили нас радості і надії на майбутнє! Так не має бути. І саме ми повинні стати цьому на перешкоді. Я пропоную вам творчий союз. Якщо ви погодитеся бути зі мною і служити нашій високій меті, я познайомлю вас з іншими небайдужими людьми. Спільно ми зможемо виконати нашу місію. Лише тільки погодьтеся, і я приведу вас туди, куди вам треба!

— Ми й самі не знаємо, куди нам треба, — пробурмотів Григір, але Іван зробив йому жест, аби він мовчав.

— Послухайте мене! Лише скажіть, що ви більше не згодні терпіти це беззаконня, і ми одразу почнемо діяти. Я ж бачу, що ви проти цього режиму, проти заборони, проти переслідувань! Лише погодьтеся бути зі мною і такими, як я. Тільки одне ваше слово… — чоловік у шубі не встиг закінчити свого пристрасного заклику. Рука в чорній шкіряній пальчатці лягла йому на плече. Він раптово осікся, боязко озирнувся і зблід. Позаду нього стояв Рем і ще двоє чоловіків у таких самих попелястих окулярах і сірих капелюхах.

Рем однією рукою підняв чоловіка в шубі з лавки і віддав його своїм помічникам, які одразу ж потягли бідаку до виходу із таверни. Рем подивився їм услід і присів на його місце між Іваном і Григором.

— Це був звичайний провокатор. Останнім часом їх навербували достатньо. Переважно із колишніх письменників та інших митців. Тих, хто опирався і не хотів співпрацювати з режимом, запроторили до Зони Мороку, або змусили пройти очищення перед Безбарвним Екраном. А слабкіших просто зламали і перепрограмували на служіння їм. Вони вештаються такими місцями, чи вулицями міста і схиляють небайдужих людей до протесту. А коли ті погоджуються боротися, їх одразу хапають таємні агенти. Добре, що він не встиг втертися до вас у довіру, інакше мені коштувало б великих зусиль визволити вас. Нічого, сьогодні на одного такого запроданця стане менше.

— Що ви збираєтеся з ним зробити? — злякано спитала Софія.

— Здрастуй, Софіє. Радий тебе бачити. Правда, я волів би зустрітися десь у більш пристойному місці, але ситуація зараз не дозволяє. А з цим… Він просто більше ніколи не спокушатиме довірливих громадян своїми отруйними обіцянками. Пропоную піднятися нагору, там є більш-менш затишний кабінет для конфіденційних розмов. Там і продовжимо нашу бесіду.

Рем підвівся і рушив сходами на другий поверх таверни, він зробив знак офіціантці, аби вона принесла їхнє замовлення наверх. Іван і його друзі пішли слідом. У досить затишній кімнаті панувала важка напівтемрява. Лише кілька маленьких лампочок на стінах відкидали тьмяне світло на великий круглий стіл і стільці довкола нього. Вікна були щільно закриті ставнями і зашторені, так що денне світло сюди не потрапляло.

Доки вони роздивлялися дивну кімнату, у двері обережно постукали. Це була офіціантка з їхнім замовленням. Рем наказав накрити вечерю в сусідньому маленькому приміщенні і попросив Софію, аби вона з дітьми і Григором тимчасово залишила їх із Іваном та Гелієм втрьох. Софія невдоволено подивилася на