Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Із нами не можна, хлопчику, у нас попереду дуже небезпечна справа.

— А цим хіба з вами можна? — хлопець показав на дітей біля Софії.

— Це особливі діти. Вони не можуть пересуватися самі, лише з цією жінкою. Вибач, але ми не візьмемо тебе з собою.

— Тоді я краще піду до міста, там живе моя тітка, — хлопець розмазав рукавом сльози по обличчю, подивився на Івана, мляво посміхнувся і пішов у напрямку до столиці.

За кілька десятків кроків він озирнувся і прокричав:

— А я знаю, хто ви такі! Ви — Іван-Казкар із вашими друзями. Ви йдете рятувати казки! Я розкажу друзям, що бачив вас на власні очі, і ви зовсім не вигадка! Ви існуєте!

Хлопчик прокричав це і побіг, з-під його ніг розлітався жовтаво-чорний піщаний пил.

Жало нісся нічним містом на старовинному байку, який, проте, у швидкості міг би на рівних позмагатися з найпотужнішими гоночними авто. Великі широкі колеса мотоцикла спрагло вгризалися у закрижанілий асфальт і стріляли далеко від себе цілими шматками темної від бруду й масла дорожньої криги. Його лискучий чорний плащ напнувся на холодному вітрі, наче горде піратське вітрило, а гола величезна голова у масивних мотоциклетних окулярах випиналася далеко вперед за широке кермо, через що він ставав схожим на хижого птаха.

Він зупинив свого байка у глухому провулку праворуч від однієї з центральних вулиць, на якій розташувалися найдорожчі ресторани і готелі столиці. Чорний вихід одного з цих ресторанів був якраз у цьому провулку. Він залишив мотоцикл у темному закутку і підійшов до дверей, які виявилися замкненими. Покопирсався у кишенях довгого плаща і дістав велике портмоне, вщерть заповнене різними платіжними картками, електронними перепустками і ключами. Він почергово почав прикладати до електронного замка свої картки та ключі. Врешті-решт замок у дверях клацнув, і вони відчинилися. Жало озирнувся довкола і проник усередину. Він пройшов кілька темних коридорів і поворотів і потрапив до кухні, де шастали й метушилися зо двадцять куховарів та їхніх помічників. Один із них помітив у дверях чужинця і рушив до нього з рішучим виглядом, бо збирався, вочевидь, влаштувати йому скандал. Вже за крок від дверей кухар зіткнувся очима із поглядом Жала і завмер на місці. Вони кілька секунд пильно дивилися одне на одного, потім кухар повільно, наче уві сні, підійшов до дверей та причинив їх за собою. У темряві коридору Жало шепотів йому на вухо, чітко, по складах вимовляв кожне слово:

— Зараз ти підеш до червоної зали. Там, за столиком біля роялю, сидить пара — чоловік у смокінгу і жінка у білій вечірній сукні. Ти скажеш чоловікові, що біля чорного виходу його чекає той, хто віддасть йому все, що треба. Більше нічого. Потім проведеш його до чорного входу. Ти все зрозумів?

Кухар ствердно кивнув головою.

— Тоді іди, — Жало легенько торкнувся його руки.

Коли кухар пішов, Жало повернувся до виходу із ресторану і заховався в тіні великих сміттєвих баків, що стояли вздовж стіни. Чекати довелося недовго. Хвилин за п’ять двері прочинилися і з них вийшов високий чоловік у смокінгу. Він одразу закурив і почав нервово озиратися на всі боки. Жало повільно вийшов із тіні.

— Пан Сеймур? — спитав він чоловіка у смокінгу, від чого той здригнувся, закляк на місці і почав здивовано вдивлятися у незнайомця. — Моє ім’я вам навряд чи відомо, проте це не має абсолютно ніякого значення.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав Сеймур.

— Це теж не стосується нашої справи. У мене до вас є лише одне запитання: як я можу знайти Рема?

— Рема? Та хто ви, чорт забирай, такий?!! — він потягнувся до кишені смокінга, але Жало випередив співрозмовника, блискавичним рухом схопив його за пальці, вивернув їх так, що Сеймур одразу присів на коліна і застогнав від болю.

— Або ви відповідаєте на поставлене запитання, або я ламаю вам руку. Вибирайте, у вас є п’ять секунд, — Жало пильно дивився йому в очі й продовжував сильніше заламувати пальці.

— Рем… не сидить на одному місці… він переховується щоразу в інших місцях, — простогнав чоловік, він намагався не дивитися на свого кривдника.

— То де він зараз?

— Я не знаю… Мені боляче… Я чесно не знаю… Відпустіть, благаю…

— Ваші п’ять секунд минули, але ж у вас є і друга рука, — із цими словами Жало легенько натиснув на його руку, після чого почувся хрускіт зламаних кісток і несамовитий крик чоловіка. Цієї ж миті Жало схопив Сеймура за другу руку. — Отже, я повторюю запитання: де я можу знайти Рема?

— Покидьок, ти зламав мені руку… Катюга, сволота… Гаразд, відпусти мене… Я скажу… — Жало трішки послабив хватку, а Сеймур здригався і схлипував від болю, а потім прохрипів: — Іноді він буває по вечорах у Печерах — це заміські вілли на Півночі. Більше я нічого не знаю!

— Скільки з ним охоронців?

— Багато… Відпусти руку… Я не знаю більше нічого…

Жало штовхнув Сеймура на землю і той голосно застогнав від болю. Жало завів свій байк і виїхав із темного закапелку, звідти побачив, як Сеймур вцілілою рукою поспіхом діставав з внутрішньої кишені смокінга пістолет. Жало натиснув на газ, і вже за