Кілька років зими - Валентин Терлецький

Вони — ланки одного живого ланцюга з рук і плечей. Вони — єдине ціле, вони — подорожні. Їх веде головний, який не відає болю, страху, сум’яття чи зневіри, не відчуває ран і голоду, не падає від знемоги і не вимагає нагороди за свій труд провідника. Він крокує полями й лугами до їхньої спільної мети, про яку вони всі мовчали стільки часу.

Подорожні піднялися на пагорб і стали перед воротами. Їхній провідник постукав у старі дерев’яні двері. Він не дочекався відповіді, відчинив важкі рипучі стулки, і живий ланцюг подорожніх увійшов до дивних воріт, бо сподівався на довгоочікуваний відпочинок і забуття. Вони пройшли надто довгий шлях, прямували за сліпою вірою у вічний спокій. Вони відмовляли собі у всьому, аби швидше дістатися заповітної мрії, і ось, нарешті, знайшли бажане пристановище, їх тяжкі мандри скінчилися.

І ворота повільно зачинилися за ними.

Вона замкнула свій дім, обвела останнім зацькованим поглядом колись рідне селище і двір, і рушила в поле. Вона знала, куди йде. Вона знала, навіщо їй це. Більше ніщо не утримувало її серед цих людей, у цьому непривітному й ворожому світі. Але там, куди вона йшла, її очікувала загадкова невідомість, напоєна, ніколи раніше не чуваними, мелодіями і звуками нового буття. Що було там, вона не знала, але всією душею бажала зазирнути туди бодай на мить, а якщо пощастить, то і залишитися там назавжди. Аби тільки подалі від цих остогидлих облич, від затхлого повітря страшних відлюдних місць. Вона була готова до всього, що очікувало за таємничими дверима на пагорбі, до того, що спіткає її на шляху, і з чим їй, самотній та згорьованій, доведеться зіткнутися на порозі невідомості. Але тепер її вже не можна було повернути назад, вона все вирішила раз і назавжди.

Ворота відчинилися і впустили до себе сміливу жінку, і тьмяне світло звідкись зсередини на мить освітило пагорб і поле довкола, і одразу за тим все стихло, ворота зачинилися. Тієї ж ночі несподівано спалахнув її будинок. Полум’я охопило одразу всю будівлю, і його вже не можливо було загасити. Люди мовчки стояли біля тліючого дому і дивилися на згарище, де раніше жила самотня печальна жінка, яку ніхто ніколи з них не розумів.

Він хотів лише одного — аби його почули, аби звернули на нього найменшу увагу. Але всі наче змовилися проти нього, і ніхто навіть не намагався його хоча б вислухати, чи просто про щось запитати. Він більше не міг існувати у мовчазному і похмурому світі, де всі були ворогами одне одному, а найперше — самим собі. Його це більше не влаштовувало, і він вирішив утекти звідси назавжди.

Зібравши всі свої нехитрі пожитки, одного темного і холодного ранку він вийшов зі свого похиленого на один бік сумного дому і подався туди, де сходило сонце — десь неймовірно далеко, аж ген за Чорним Лісом. Він йшов день і ніч, тиждень, і два, і три. Сили покинули його, і він уже повз по траві й залишав за собою глибокий слід на прим’ятих рослинах. Він уперто повз уперед, нічого не бачив і не чув довкола себе, бо знав: варто лише на мить зупинитися – і він навіки засне серед цього безмежного поля.

Та одного ранку він прокинувся біля отих дивних старовинних воріт на пагорбі недалеко від його рідного селища, яке він покинув рівно стільки днів тому, за скільки у нього на обличчі відросла довга борода. Він жахнувся, бо побачив над головою ці зловісні ворота, що вивищувалися над степом, наче невблаганний вирок усім його сподіванням. Але раптом його осяяла думка, що це і була, насправді, кінцева мета його важкої подорожі, очікуване завершення довгих поневірянь. Ворота самі притягнули його до себе, вони пропонували йому вихід із цього нескінченного колючого простору, всіяного прим’ятими рослинами і марними сподіваннями дістатися того місця, де за Чорним Лісом сходить сонце.

Він зробив останнє зусилля і підповз до воріт. Важкі двері піддалися на диво легко, нібито тільки й чекали, коли їх торкнеться чиясь рука. Ворота впустили до себе змореного довгими мандрами чоловіка, і одразу ж зачинилися за ним. І знову над вицвілим полем запала глибока і дзвінка тиша.

...Я був готовий до всього. Рано, чи пізно це повинно було трапитися. Події останніх років тільки підтверджували мої здогадки з приводу цього місця. Недобре воно. І чому саме я опинився тут? Вочевидь, саме мені належить випити сю скорботну чашу. Що ж, я готовий. Шість років я вже тут, і дивні події почалися ще з перших днів мого перебування в цьому селищі.

Ці дивні ворота на пагорбі, де зникають люди. Скільки різних історій я чув про двері у невідомість, крізь які можуть пройти лише найсміливіші. Начебто той, хто наважиться відчинити ці двері, або згине назавжди десь посередині між буттям і порожнечею, або потрапить туди, де йому буде нарешті добре. І ще багато різної нісенітниці. Звичайно, поки я сам на власні очі не переконаюся у дії цих воріт, я нізащо не повірю в ці байки.

Але не тільки загадкові ворота тривожать мене. У цьому селищі кояться й інші дивні речі. Ось зараз мені потрібно йти до однієї родини, що мешкає на краю поселення, з досить дивною місією. Вони гадають, що в їхньому домі оселилися біси. І це вже сьомий такий випадок за останній рік. Це дуже нечисте місце. З моїм другом, паном учителем, ми багато спілкувалися на цю тему і дійшли висновку, що з темнотою,