Кілька років зими - Валентин Терлецький

Вона поставила свічку, ще трохи постояла, вдивляючись у лики святих, і повільно поплила до виходу із церкви, освітлена якимось неймовірним сяянням, що оповивало її з усіх боків. Її біла сукня майнула і розчинилася у вечірньому серпанку.

...вона покликала мене за собою... бігти... бігти за нею слідом... вона повернулася до мене... я повинен наздогнати її... вона жива...

Він побіг до виходу із церкви. Темне небо дивилося на землю мільйонами сумних очей, опускалися додолу великі пухнасті сніжинки. Несподівана зима вкривала ще зелену, живу траву теплою білою ковдрою. У цьому химерному світлі вдалечині він побачив миготіння її білої сукні і блиск її золотого волосся. Він біг за нею, спотикався, падав і знову піднімався. Вона повільно пливла попереду, наче зовсім не торкалася землі, але він ніяк не міг наздогнати її. Його ноги заплуталися в сутані, й священик знову упав обличчям в укриту хрустким снігом траву. Обтер кров із розсіченої об камінь щоки, підвівся і побіг уперед. Він біг з усіх своїх сил, але вона віддалялася. Ноги вже не тримали його і підкошувалися. Від безвиході він на бігу розридався, наче немовля, і затулив обличчя руками. Він повільно зупинився, хапнув ротом ніжні сніжинки, як хапає повітря велика риба, викинута на берег пінистою хвилею.

Упав у сніг і почав розгрібав його руками, наче веслами, і бачив крізь сльози, як десь далеко попереду, у м’якому вечірньому світлі, розтанула її біла сукня і останній раз майнуло золото її волосся. Він схлипував, безпомічно ковзав ногами по слизькій від снігу траві. З неба тихо падав теплий сніг.

...так добре, так тепло... як колись у мами на колінах... затишно і радісно, як у дитинстві, коли я дивився виставу у театрі... старий фокусник перетворював яйце на справжнє курча, воно змахувало крильцями, і намагалося смішно кудахкати... я сміявся і тулився до мами, яка сиділа поруч... і було так тепло, як зараз... тепло і добре... як зараз... як за тими дверима, де мене завжди раді бачити...

Усміхнений музикант зіграв свою останню мелодію і сховав сопілку до розшитої кольоровими візерунками великої торби. Посміхнувся і подивився на багряне світило, що поспіхом сідало за Чорний Ліс. Йому вже не було що робити у цьому селищі. Тепер він може йти далі. Він вільний.

Світило остаточно сховалося за обрієм, і на землю налягла важка синя темрява, пронизана загадковими нічними звуками. Він ще раз обвів поглядом живі сутінки довкола і сміливо рушив до воріт на пагорбі. Двері проскрипіли у пітьмі, наче попередження всьому світові, і пропустили до своїх таємничих глибин останню людину на землі, яка не побоялася зазирнути у невідомість. На мить спалахнуло і згасло дивне світло зсередини воріт, і одразу за цим навколо настала дзвінка тиша. Насичений нічними голосами степ водночас замовк, немов у великій скорботі за тим, хто ніколи більше не повернеться.

На темній дорозі від селища до воріт на пагорбі з’явилася самотня тінь. Це була жінка. Вона йшла назустріч чарівним звукам сопілки, які луною розносив по степу нічний вітер. Вона знала, куди їй слід іти. Вона знала це від самого свого народження, але лише зараз зрозуміла, навіщо. І вона впевнено йшла туди, де перед нею прочиняться усі двері.

Густа темрява все міцніше стискала свої обійми навколо принишклої землі. Починалася довга зимова ніч, із якої вже ніколи не вийти тим, хто втратив віру.

Міністри стримано перешіптувалися. Кожен із них мав свою власну думку стосовно того, що відбувалося в країні, але вони не виходили за межі загально прийнятої концепції. Всі чекали на появу головуючого, думка якого й була провідною, з якою можна було погоджуватися, розділяти, доповнювати, але аж ніяким чином не критикувати, чи, тим більше, спростовувати або відкидати.

Нарешті міністри затихли. До зали засідань увійшов головуючий. Він обвів усіх присутніх важким поглядом з-під масивних окулярів, поклав на стіл об’ємну папку з якимись документами і трішки погортав її.

— Це звіт про боротьбу наших спецслужб із Казкарським підпіллям за останній тиждень. Одразу зазначу, що позитивних результатів, попри солідний обсяг цього звіту, не так уже й багато. Ось наш шановний Міністр із боротьби із казкарством повідомляє, що протягом цього періоду було заарештовано аж цілих вісім казкарів. По них вже винесені відповідні вироки, всі вони засуджені до перебування в Зоні Мороку. Окрім цього, на профілактику перед Безбарвним Екраном відправлено більше тридцяти так званих співчувальників. Також тут повідомляється про викриття та знешкодження чотирьох підпільних пунктів, де збиралися на читання казок та демонстрацію фільмів цього жанру. Усі вони, начебто, були безпосередньо пов’язані з діяльністю Казкарського підпілля. Власне, це вся інформація, яку детально розписано у звіті і яку я тепер довів до вашого відома. Погодьтеся, не густо. Фактично, за цілий тиждень ми змогли викрити лише вісьмох письменників, жоден з яких не входить до кола лідерів підпілля, а є лише виконавцем їхніх завдань із написання своїх побрехеньок. Тому мені б хотілося на власні вуха почути від шановного пана міністра, яких іще результатів удалося досягти за цей час. І, будь ласка, побільше конкретики!

— Ваша критика, пане головуючий, цілком справедлива, — почав заїкатися спітнілий Міністр із боротьби із казкарством. — Проте я додам до свого звіту ще дещо важливе. Із заарештованих казкарів нам вдалося витягти дуже цікаві деталі щодо розташування підпільних точок читання й демонстрації казок, щодо внутрішньої організації самого підпілля і щодо всіх його керівників. Один із арештантів певний час мав стосунок до організації руху опору в столиці і лише віднедавна з певних причин був відсторонений від керівництва всієї таємної структури. Від нього ми довідалися про їхню повну ієрархію, про обов’язки кожного члена,