Кілька років зими - Валентин Терлецький
Іван та його друзі якраз збирали речі, аби продовжити свій шлях. Рем, не вітаючись, зробив знак помічникові і той відкрив чорний шкіряний портфель. Діставши звідки кілька якихось великих знімків, Рем сказав:
— Минулої ночі на мене стався замах. Вочевидь, влада найняла професійного мисливця за головами, оскільки він діяв дуже вміло. Було вбито кількох наших людей, в тому числі, й мого помічника Сеймура. Я чекав на таке, але, як завжди, подібні речі трапляються несподівано. На щастя для усіх нас, напад був невдалим, хоча мені дивом вдалося уникнути смерті. Він лише поранив мене в плече ось цим, — Рем продемонстрував їм тонкий стилет з легким кістяним руків’ям. — Якби ця штука втрапила на якийсь сантиметр убік, я сьогодні вже не розмовляв би з вами. Та камери стеження на нашій, тепер уже колишній, штаб-квартирі зафіксували вбивцю. Ось його знімки, — він простягнув їх Іванові.
Кілька секунд Іван дивився на них, мов уві сні, аж потім його всього пересмикнуло. Зі знімків на нього дивився вчорашній великоголовий співрозмовник, який тихо зник з їхнього намету, коли Іван заснув, записавши його історію. Рем помітив його збентеження і одразу вхопився за це:
— Мені так здалося, чи ви впізнали цього чоловіка? Відповідайте!
— Ні… Вам, напевно, здалося… — вичавив із себе Іван.
Але тут до них підійшов Григір Заливаха, який теж поглянув на знімки і одразу ж скрикнув:
— Так це ж саме той бідолаха, якого ми вчора тягли на собі, пораненого! До речі, а де він подівся?
Рем впритул дивився на Івана, свердлячи його блакитними очима. Іван знітився. Щось стримувало його від прямої відповіді, але, з іншого боку, він горів бажанням розповісти вчорашню пригоду.
— Так… Був тут учора такий, схожий на цього з фотокартки… Ми знайшли його пораненого, здається в ногу, недалеко звідси. Притягли до намету, допомогли, Софія перев’язала його рану. А потім, коли ми поснули, він зник.
— Він говорив з вами? Він щось розповідав?
— Ні. Він був безтямним. Про щось марив, але нічого конкретного не говорив. Дуже дивно, як він зміг так непомітно щезнути, поранений, навіть не залишивши ніяких слідів.
— Я ж вам казав, що це профі. А вони слідів не лишають. Дивно хіба те, яким чином він опинився тут, за стільки кілометрів від Печер!
— Все дуже просто, — втрутився у розмову сивий велетень Вітольд. — Підземні канали з Печер виходять на різні боки з-під землі саме у цій місцевості. Напевно, він виплив десь тут на поверхню з якогось кратера чи підземної річки, чи джерела.
— Саме так і було! Ми знайшли його біля якоїсь «ополонки». Та мені якось дивно, що він не замерз у такій крижаній воді? — продовжував міркувати Григір.
— Так-так, все тепер зрозуміло… Але невже він вам нічого не розповідав? — Рем знову подивився на Івана.
— Та нічого. Він марив весь час, доки був тут. Можете спитати в інших. А вранці просто щез.
— Принаймні тепер ми знаємо, що він десь неподалік, бо пораненим він не міг далеко втекти. Виходить, я таки влучив тоді у нього! — Рем схопився за поранену руку і, скривившись від болю, відійшов убік і відвернувся. — Та приїхав я до вас з іншою метою. Невдовзі ви опинитеся вже біля містечка Світи. Хотів дати вам певні інструкції, як слід поводитися там. По-перше, влада посилила контроль за цією територією. Скрізь по населених пунктах і навіть в пустелі швендяють, збільшені у кілька разів, патрулі, навколо самого селища виставлено додаткову охорону. Вас постійно розшукують. Отже, вам не можна з’явитися в містечку просто так, серед білого дня, непоміченими. По-друге, цей найманець — Жало — десь неподалік. Це створює нам додаткову небезпеку. Є два варіанти, яким чином доправити вас туди. Ми можемо створити якийсь галас навколо цього місця, щоб відвернути увагу — стрілянину, бійку, вибух чи щось подібне, під час якого ви зможете непомітно пробратися в містечко. Але цей варіант дуже небезпечний, бо може викликати зворотний ефект. Або… — Рем знову повернувся до Івана і помовчав кілька секунд. — Або ми навпаки можемо зробити вас свого штибу прикриттям. Ми поширимо чутки, що ви прийдете в містечко з метою здати все Казкарське підпілля, розкрити всі його плани. І поки вони займатимуться вами, ми завдамо їм нищівного удару. Ви готові на такий крок?
— Іван всього лише хотів повернути свій рукопис, — втрутилася в розмову Софія. — А ти схиляєш його до якихось незрозумілих дій і вчинків. Навіщо це тобі? Невже ти сам не в змозі вирішити свої проблеми? Навіщо втягувати у це нас?
— Це не лише мої проблеми, вони наші спільні. Чи ти згодна з тим, що коїть на наших очах цей уряд? Ми намагаємося повернути в наше життя казки, аби наші діти знову могли посміхатися, аби вони знову читали, слухали, дивилися те, що навчить їх бути добрими і справедливими, що поверне їх до нормального спілкування з однолітками і батьками, що знову поверне їм дитинство! Невже цього замало? Це наша спільна мета, і особисто я, наприклад, готовий пожертвувати за це власним життям. Тому я і вимагаю такої ж повної самовіддачі від всіх, хто бореться поруч зі мною, хто вже ступив на цю дорогу! Якщо ви в чомусь не згодні, якщо сумніваєтеся — ви вільні піти геть. Я не триматиму нікого. Але якщо ви вже взялися пройти цей шлях до кінця, якщо маєте сили і бажання протистояти гнобителям, тоді я не потерплю від вас жодних нарікань, жодних сумнівів, жодної недовіри.
