Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Геннінґ Манкелль.

Італійські черевики

Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш.

Чжуан-цзи

Існує два види істини: тривіальна, заперечувати яку безглуздо, і глибока, протилежністю якої є така ж глибока істина.

Нільс Бор

Любов — це лагідна рука, що повільно відвертає лиху долю.

Сіґфрід Сівертс

Крига

1

Коли холодно, я завжди почуваюсь особливо самотнім.

Мороз за вікном нагадує мені про холод мого тіла. Холоднеча наступає з обох боків. Але я невпинно борюсь як із холодом, так і з самотністю. Саме тому я щоранку прорубую в кризі ополонку. Якби на замерзлій затоці хтось спостерігав за мною з біноклем і бачив, що я роблю, точно подумав би, що я божевільний і збираюсь покінчити з собою. Невже на такому собачому холоді голий чоловік із сокирою в руках хоче прорубати ополонку?

А насправді я, напевно, маю надію, що одного дня там хтось таки з’явиться, чорна тінь на білому тлі, що побачить мене і спробує зупинити, поки не пізно. Проте потреби рятувати мене немає, бо я не збираюся вчинити самогубство.

Колись давно, після великої катастрофи, відчай і лють були такими сильними, що я серйозно роздумував накласти на себе руки. Але я ніколи так і не зважився. Страх — мій вірний супутник життя. Я завжди вважав, що основне в житті — не впадати у відчай. Життя — це ламка гілка над прірвою. Доки маєш силу — тримаєшся за неї. А потім падаєш, як і решта, й не знаєш, що далі. Можливо, там, унизу, тебе хтось підніме? Чи там нема нічого іншого, крім холодного мороку, що проковтне тебе?

Довкола лід.

Зима видалась сувора цього року, на початку нового тисячоліття. Вранці, прокинувшись у грудневій темряві, мені здавалось, наче я чую спів льоду. Навіть не знаю, чому мені спало на думку, що лід може співати. Можливо, мій дідусь, який народився і виріс на тутешніх островах, говорив мені щось таке, коли я був дитиною.

Проте мене розбудив дивний звук. Це точно не були ані кіт, ані пес. Обидві мої тварини сплять міцніше за мене. Моя кішка вже стара та квола, пес геть глухий на праве вухо, а ліве ледве чує. Я можу пройти повз нього, а він і вухом не поведе.

Але що це за звук?

Я спробував зорієнтуватись у темряві. Аж за якусь хвилю я зрозумів, що це, напевно, порухи криги, дарма, що вона грубим шаром укрила всю затоку. Якось минулого тижня, коли я мав менше спокою, ніж зазвичай, я дістався краю, де крига стикається з відкритим морем. Вона і далі тяглася щонайменше на кілометр від останніх скель і аж ніяк не могла рухатись отут посередині затоки. Але крига здіймалася й опускалася, вона тріщала й виспівувала.

Я прислухався до цих звуків, і раптом мені спало на гадку, що життя промайнуло дуже швидко. І ось я тепер — шістдесятишестирічний чоловік, фінансово незалежний, зі спогадом, який весь час не дає мені спокою. Я виріс у таких злиднях, які тепер у цій країні годі собі уявити. Мій батько був безвольним товстим офіціантом, а мати тільки те й робила, що намагалась звести кінці з кінцями. Я вибрався з того убозтва. Дитиною влітку я цілими днями бавився тут надворі і навіть не підозрював, що час невпинно збігає. Тоді мої дідусь з бабцею ще працювали і старість не сковувала їх незворушним чеканням. Від дідуся тхнуло рибою, а в бабусі не залишилось ні одного зуба. І, хоч вона завжди була привітною, мені було моторошно бачити темну діру за її усміхом.

Ще зовсім недавно була середина першої дії. А тепер уже розпочався епілог.

Крига виспівувала в темряві, а мені здалося, що до мене наближається серцевий напад. Я встав, щоби поміряти тиск. Все в порядку, 150/90, пульс у нормі, 64 удари. Я прислухався до себе, щоби зрозуміти, чи десь не болить. Злегка затерпла ліва нога. Я вже звик до того болю, і хвилюватись було нічого. Натомість крига вивела мене з рівноваги. Вона нагадувала дивний хор невиразних голосів. Я сів на кухні, дожидаючи світанку. Щось потріскувало в балках. Мабуть, це дерево скрипить від морозу або ж миша бігає по своїх таємних ходах.

Термометр за вікном показує мінус 19.

Сьогодні я робитиму те саме, що й іншими зимовими днями. Я вдягаюсь у халат, взуваю обрізані чоботи, беру сокиру і спускаюсь до пірса. Прорубування не забирає багато часу, бо в місці моєї ополонки лід тонкий і злегка примерзлий. Потім я роздягаюсь і пірнаю в змішану з кригою воду. Спершу мені боляче, але коли я знову вибираюсь на лід, то з’являється відчуття, наче холод перетворюється в інтенсивне тепло.

Я ще раз поринаю в чорну діру, щоб відчути, що я все ще живий. Після цього самотність помалу відступає. Може, одного дня я помру від шоку, коли знову пірну в ополонку. Моє тіло не зникне під поверхнею льоду, адже я дістаю ногами дна. Я так і стоятиму в отворі, що невдовзі замерзне. Мене знайде Янсон, поштар.

Він до останніх своїх днів не зможе зрозуміти, що зі мною трапилось.

Але мене це не хвилює. Я перетворив свою домівку на неприступну фортецю на острівці, який дістався мені в спадщину. На горі за моїм домом відкривається вигляд на море. Крім острівців і скель, чорні та слизькі гребені яких стирчать із водяної гладіні та льоду, більше нічого не видно. По той бік гори простягається внутрішня частина архіпелагу. Куди не кинь оком, жодної хатини, крім моєї.

Звичайно ж, я не думав, що все буде саме так.

Ця хатина повинна була стати моїм літнім будиночком, а не фортецею, яку мені тепер доводиться охороняти. Кожного ранку, коли я прорубую свою ополонку чи пірнаю в літню воду, я щоразу дивуюсь, що ж сталося з моїм життям.

Але я вже знаю. Я зробив помилку. І не зміг змиритися з наслідками. Якби я