Кілька років зими - Валентин Терлецький

Ми зібрали наші речі, розплатилися за каву й рушили на корабель, а старий моряк пішов за нами, не відстаючи ні на крок. Мовчки ми піднялися на борт «Сен-Марка», і сивий капітан, похмуро оглянувши нашу компанію, провів нас на корму. Невдовзі корабель знову вийшов у море, і я кинув останній погляд на майже безлюдний берег.

Я дізнався про Самотній Маяк рік тому, коли до мене привели одного молодого чоловіка, котрий раніше там працював. Його виловили в морі рибалки, і, за його словами, він провів у воді не менше тижня. Чоловік ледве тримався на ногах, майже світився від холоду й голоду, але при цьому постійно говорив про якісь незрозумілі речі, постійно розповідав про те, що він бачив і чув на Самотньому Маяку. Його розповідь була схожою на маячню, але хлопець настирливо вимагав, аби його слухали.

Судячи із його слів, останніх кілька місяців він обслуговував маяк, був помічником у старшого доглядача. Все було добре до того моменту, доки доглядач раптово не зник. Ще раніше він почав поводити себе дуже дивно — розмовляв сам із собою, чув якісь голоси, кидався на стіни, намагався порізати собі вени і навіть убити свого помічника. Хлопець замкнувся у своїй кімнаті і не підпускав його до себе. А потім все несподівано стихло.

Помічник обшукав увесь острів, але не знайшов бодай найменшого сліду свого напарника. Зникли навіть його речі. А того ж вечора хлопець і сам почув дивні голоси. Йому ввижалося, що з ним розмовляє якась жінка, і від її голосу він втрачав розум. Невідома жінка говорила йому про своє кохання, розповідала дивні історії про невідомих йому людей, які раніше жили на цьому острові і втратили життя через своє нерозділене кохання. А наступної ночі ця невідома жінка з’явилася хлопцеві в тілесній подобі. Це була фантастично красива дівчина з довгим білим волоссям і блакитними очима. Вона обіймала і пестила хлопця, шепочучи йому слова кохання, і обіцяла завжди любити його, якщо він... А от далі хлопець нічого не міг розповісти, лише щось белькотів про занапащену душу і дивне місто, де живуть, забуті всіма і загублені для всього світу, люди. Після цього він уже нічого не міг пригадати, навіть те, як він опинився у морі.

Я відірвався від своїх спогадів і несподівано для самого себе запитав у старого моряка, який дрімав біля борту:

— А що ви знаєте про цей острів і Самотній Маяк?

— Чоловіче! Я знаю про цей острів дуже багато. А от ви, певно, не знаєте нічого. Колись я працював на судні, що раз на місяць возило провіант та інші необхідні речі доглядачам маяка. Це було інше судно, ще до «Сен-Марка». Одного разу через шалений шторм ми змушені були затриматися на острові на кілька діб, і ночували на самому маяку. Здавалося, тоді всі морські боги вчинили страшний підводний бунт, і вирушати в подорож за таких умов було рівноцінне самогубству. Доглядачем на маяку тоді був велетень Арколус, про якого казали, що в нього аж два серця. А помічником при ньому був якийсь глухонімий сарацин, ім’я котрого я вже не пам’ятаю. Ми тоді три дні сильно пиячили, бо за такого шторму нам більше нічого не залишалося. І ось коли я прокинувся вранці після чергової нічної пиятики, то помітив, що Арколус з кимсь розмовляє перед великим чорним дзеркалом. Я зробив вигляд, ніби спав, а сам почав підглядати за ним. І виявилося, що він розмовляє не зі своїм відображенням, а з кимось іншим, хто був по той бік дзеркала! І я зміг роздивитися, з ким саме. Це була молода жінка небаченої краси, з довгим білим волоссям, великими блакитними очима і точеним обличчям давньої богині. Втім, вона говорила не зрозумілою мені мовою, яку я раніше ніколи не чув. А от Арколус її, на диво, розумів, і відповідав їй. Це повторювалося кілька разів, і не лише я один помітив цю дивину. А коли шторм нарешті вщух, і ми почали збиратися, то раптом виявилося, що на кораблі виникла сильна теча і відплисти прямо зараз не було можливості. Поки ми лагодили днище судна, на маяку почали коїтися ще дивніші речі. Спочатку безслідно зник наш капітан, потім ще кілька матросів, котрих ми відправили на його пошуки вглиб острова. Врешті-решт із цілої команди я лишився один. Арколус зовсім з’їхав із глузду і розмовляв тепер тільки з таємничим дзеркалом. Його помічник незабаром також кудись подівся. Я намагався привести Арколуса до тями, але всі мої зусилля були марними. І от одного ранку вона прийшла і до мене. Та загадкова молода жінка в білому вбранні і з довгим волоссям з’явилася несподівано, коли я блукав по острову у пошуках своїх товаришів. Вона раптово стала переді мною, неначе виросла з-під землі, і одразу заговорила до мене тихим голосом. І тепер, як не дивно, я розумів її мову. Вона пропонувала мені піти з нею до далекого міста, де живуть самотні й нікому не потрібні люди і де мені буде добре серед таких самих неприкаяних, як і я. Але мені чомусь стало моторошно, невимовний страх охопив мене з голови до ніг, і я кинувся бігти крізь кущі до маяка, а отямився вже всередині. Арколуса я ніде не знайшов, але виявив, що зник єдиний маленький човен, який був на маяку. Вочевидь, на ньому і втік з острова Арколус, коли я пішов на пошуки товаришів. Тобто, я зрозумів, що залишився сам на цьому непривітному клаптикові землі серед бурхливого моря. Аби вона знову не прийшла до мене і не почала спокушати мандрами до далекого дивного міста, я стягнув свої руки та ноги мотузкою, зав’язав очі рушником, засунув у рот свого капелюха, а вуха заткав шматками тканини. Так і сидів на березі острова невідомо скільки часу, доки сюди не приплив новий корабель — якраз оцей «Сен-Марк». Мене підняли на борт і доправили до великої землі. І знаєте, що я з’ясував, коли мені розв’язали очі, руки та ноги, витягли з рота капелюха і звільнили вуха від шмаття? Що з тих пір, коли наше судно рушило на той клятий острів, минуло вже двадцять п’ять років. А я сам постарів і перетворився на діда. Я не міг у це повірити, адже мені здавалося,