Кілька років зими - Валентин Терлецький

до обіду обійшли весь острів, який являв собою майже суцільну скелю, порослу маленькими покрученими деревцями та непролазними колючими кущами. Єдине, що ми не оглянули — кілька печер у скелях біля берега, але туди ми вирішили піти завтра, взявши необхідне спорядження. Жодної живої душі крім нас та старого моряка, що так і просидів цілу ніч і день на підлозі біля стіни, ми на острові не виявили. Отже, досі залишалося нез’ясованим, хто і яким чином підтримував порядок і світло на маяку цілий останній рік.

Повернувшись ввечері назад, ми побачили старого моряка на тому ж самому місці, що і зранку. Він, здавалося, остаточно втратив глузд і постійно щось бурмотів під ніс, лише інколи вишкіряючись у наш бік. Томас запропонував йому хліба, але моряк вибив окраєць з Томасової руки і навіть намагався вдарити його.

Маяк світився, як і раніше, і це змусило нас серйозно замислитися над цією загадкою. Запаливши люльки, ми сиділи на лавці біля маяка, і ділилися здогадками, аж раптом з дверей майже вивалився на землю наш безумний попутник. Тримаючись руками за двері, він прохрипів:

— Ви думаєте, що повністю дослідили цей острів? Наївні невігласи! А чи бачили ви велику печеру на західному узбережжі, між двома гострими скелями? Так-от, я вам відкрию таємницю! У тій печері є підземний хід, видовбаний моряками прямо в камінні ще кілька століть тому. І веде цей хід на маяк! І тільки я один знаю про нього, — старий, задихаючись впав на коліна, і далі розібрати його слів вже було годі.

Ми затягнули старого в приміщення й поклали на ліжко в одній із комірок. Він виглядав зовсім погано, і Томас приготував йому ліки від лихоманки. Я тим часом перевірив наше спорядження і зброю, аби завтра як слід дослідити печери і те місце, про яке говорив моряк.

Зранку ми вже були на західному узбережжі острова. Запаливши ліхтарі, ми ввійшли до вогкої і холодної печери, яка невдовзі почала звужуватися, і поступово перетворилася на вузький прохід, по якому можна було протиснутися лише по одному. Судячи зі слідів на камінні, цей прохід дійсно колись вирубали люди.

Нарешті ми дісталися невеличкого плаского майданчика, що закінчувався низькими кованими дверима прямо у стіні. Ми кілька разів пробували відчинити ці вочевидь важкі двері, але вони не піддавалися. Тут був потрібен залізний ломик, якого ми із собою не мали. Витративши даремно кілька годин, ми вирішили повернутися на маяк і прийти сюди з ломиком вже наступного дня.

На наш подив, ми ніде не знайшли старого моряка. Від нього не залишилося навіть сліду, начебто його і не було зовсім із нами. Ми обійшли все довкола, гукали і кликали його до самої темряви, але марно. Цей випадок неприємно вразив нас, і ми вирішили цю ніч спати по черзі, аби, в разі чого, бути напоготові. Я ліг спати першим.

Уже далеко за північ я прокинувся від якихось звуків, що долинали крізь важкі стіни звідкись зверху. Звуки повторилися ще раз — так, нібито наді мною щось гупало і стогнало. Якраз над моєю кімнаткою розташовувалася вежа зі смолоскипом, і звуки долинали саме звідти. Я схопився з ліжка і зазирнув до кімнати Томаса. Його на місці не було. Тоді я, прихопивши свій пістолет та ліхтар, обережно пішов гвинтовими сходами нагору. Приклавши вухо до дверей, що вели до кімнати зі смолоскипом, я довго вслухався, але нічого не почув. Тоді я поставив ліхтар на підлогу й тихо прочинив двері.

У кімнаті нікого не було. Смолоскип палав, як і раніше, але одне з великих дзеркал, що висіли на стіні, було розбите, і його осколки валялися скрізь по підлозі. Більше тут нічого не змінилося. Оглянувши розбите дзеркало, я вирішив піти униз, аби пошукати Томаса.

Я знайшов його на своєму ліжку. Повністю одягнений і взутий так, ніби збирався кудись йти, він нерухомо сидів і дивився просто на стіну. В руках Томас стискав залізний ломик, а з кишені його куртки визирав великий уламок дзеркала.

— Томасе, що трапилося? Де ти був? Це ти розбив дзеркало нагорі? — я почав термосити його за плечі, але він не озивався і продовжував дивитися в одну точку. Всі мої зусилля привести його до тями не допомагали, і невдовзі я присів поруч із ним на ліжко. Лише тут я помітив, що він почав посміхатися. Томас повільно повернув до мене обличчя і проказав наче не своїм голосом:

— Я був там. І я хочу туди знову.

— Де там? Де ти був, Томасе? — я знову почав його термосити, але більше не почув від нього жодного слова. До ранку я просидів у його кімнаті, а потім вийшов на двір. Хмари на небі розійшлися, і крізь них іноді проглядало холодне зимове сонце. Море нарешті заспокоїлось і тихо плескалося об скелі. Я пішов до того місця, де кілька днів тому нас висадила шлюпка, і довго вдивлявся в морську далечінь, сподіваючись побачити на горизонті бодай якесь суденце.

Раптом хтось поклав мені руку на плече. Від несподіванки я здригнувся і відскочив. Переді мною стояла дивна красива дівчина у білому вбранні і з розпущеним волоссям кольору стиглої пшениці. Вона лагідно посміхалася і простягала у мій бік одну руку з довгими і тонкими пальцями.

— Що ти шукаєш поглядом у морі? Ніхто не припливе сюди, про тебе давно забули всі на цьому світі. Облиш свої сподівання знову потрапити межи люди. Це більше не потрібно тобі, — сказала вона чарівним голосом, що ніби обволік мене усього з голови до ніг і відібрав у мене всю волю.

Я вже не міг опиратися її словам, і був здатен лише слухати її дивний голос, що звучав і розливався у повітрі, як прекрасна не земна мелодія.

— Ти втомився шукати те, що тобі не належить. Я бачу це по твоїх очах. Я знаю, що турбує