Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Цікавий вибір маршруту. Ми нещодавно провели там кілька тижнів. Це місто багатіїв і відчайдушних гуляк. І що ж ви збираєтеся показати там вашим дітям — як деякі дорослі продають власні душі за сумнівні розваги?

— Саме так. Ми хочемо на цьому прикладі показати їм, яким шкідливим і згубним може бути бажання лише розважатися і витрачати час тільки на задоволення.

— Так, цей приклад може бути вельми показовим. Віддаю вам належне — ви справжні психологи і вихователі. Якби у мене була своя дитина, я, напевно, ніколи в житті не дозволив би їй подивитися на цих живих мерців, які те лише і роблять, що випалюють свої душі в тих дурних розвагах. Але, на щастя, я не маю дитини, тому можу сам залюбки занурюватися, коли захочу, у це кляте яскраве життя! — Блан іронічно розсміявся і рушив до свого байку.

За його наказом мандрівники-мотоциклісти допомогли завантажити речі друзів до одної із вкритих брезентом вантажівок, куди також сіли Софія з дітьми, Григір і Гелій. Івана Блан запросив сісти позаду себе на свій байк із прапором. За кілька хвилин колона рушила далі на північ.

— Скажіть, а хто ця жінка з дивним оранжевим волоссям? Напевно, ваша коханка? — гукнув до Івана Блан, обернувшись до нього.

— Та ні… Ми просто приятелюємо. У нас є спільна мета — зробити тих дітей щасливими… Зробити всіх дітей щасливими.

— Яка благородна мета! Але мушу вас розчарувати — з тих пір, як заборонили казки, жодна дитина не стане щасливою. Так що всі ваші спроби будуть марними… А от ви самі можете бути цілком щасливим, коли поруч з вами така чарівна жінка. Дуже дивно, що ви з нею лише друзі. Не вірю я вам! Хіба можна встояти перед такою красою? — Блан обернувся і хитро поглянув на Івана, піднявши на лоб захисні окуляри. — Якщо ви не маєте такого бажання та намірів, то ви або бездушний зачерствілий чурбак, або збоченець. Якби поруч зі мною була ця красуня, я б неодмінно спробував її завоювати. І, запевняю вас, я б із цим завданням впорався дуже швидко! Нащо вона вам, коли ви не будуєте ніяких планів не неї? Чи, може, ви просто не хочете зі мною поділитися ними? В принципі, я вас розумію. Ви боїтеся її втратити, боїтеся, що хтось сильніший за вас підкорить її, що вона може захопитися кимось, хто буде більш достойним її кохання. Ваш страх цілком виправданий. Така жінка має бути з тим, хто зможе її приборкати, захистити, дати їй справжню насолоду і зробити її богинею. Вона варта саме такої долі. А що можете дати їй ви? Вже немолодий, потертий життям, злиденний і бідний. Чи може вона покохати такого невдаху? Найцікавіше, що може. І в цьому найбільша таємниця жінок — вони, зазвичай, кохають зовсім не тих, хто їх вартий. Але ви… Вибачте, але я буду з вами відвертим. Ви справляєте жалюгідне враження… Можливо, ви дійсно непогана людина. Але не переможець за своєю суттю. Це написано на вашому обличчі. Хіба може така жінка стати щасливою з таким чоловіком? Ніколи! Вам потрібна якась зацькована, тупа і безбарвна домогосподарка, яка б вам прала, готувала їсти, прибирала за вами, виховувала ваших дурноголових діточок, а вночі лягала б з вами у ліжко, аби механічно, з удаваним задоволенням виконувати свій подружній обов’язок. Запевняю вас, ви були б, справді, цілком щасливі з такою особою! А вона з вами. Ніяких особливих претензій, ніяких захмарних вимог і бажань, ніяких нездійсненних забаганок. Просте подружнє життя. День за днем, рік за роком, до самої смерті. Що іще потрібно? Пристрасть? Любов? Мрії? Дружба? Все це — казки, а вони, як відомо, заборонені. Принаймні для таких, як ви. Бо ви не здатні відчувати радість і натхнення від чогось міцнішого, величнішого, ніж запах щойно звареного борщу. Це і є ваш сенс буття, ваш скарб. А ця жінка призначена зовсім для іншого. Вона створена для блаженства, для піднесення, для радості, які ви, в принципі, не здатні відчувати. Бо це вам просто не потрібно… Нічого особистого, без обрáз, я просто констатую те, що побачив сьогодні перед собою. Обвугленого, знесиленого якоюсь не підйомною ношею, зневіреного чоловіка, який намагається бути сильним, і через це тільки робиться смішним, і, з іншого боку, прекрасну, сильну, відчайдушну, сміливу і талановиту жінку, яка достойна кращої долі. То де ж тут справедливість? Га?!! — Блан замовк, прискорюючи свій байк, аж поки їхня швидкість не зросла до шаленої, наскільки це було можливо у пустельному бездоріжжі.

Іван мовчав. Він слухав цього незнайомого чоловіка, який нахабно рився в його почуттях, і насправді не мав, що йому відповісти. Всередині у нього все клекотіло, пульсувало, сперечалося, вибухало, але він не знав, що може сказати на свій захист. Він розумів, що ця людина почасти права, і він дійсно не дотягується до якихось загально визнаних мірил, що він і справді лише маленький, загнаний, зацькований, слабкий чоловічок, який чомусь вирішив, що може протистояти зовнішньому тиску, може на рівних співіснувати з тими, хто впевнено стоїть на цій землі, може опиратися і боротися, а тим більше — бодай в чомусь перемогти. Вся його сила, весь його запал, вся його впевненість за якусь секунду перетворилися на ледве тліючий недогарок, який ось-ось мав назавжди згаснути. Що він насправді являв собою? Невдаха, п’яниця, бідак, який чомусь вирішив, що наділений особливим даром, що може когось зробити кращим, може комусь бути корисним, може надихати, подобатися і навіть бути чиїмось коханим. Хто він такий, аби претендувати на такі високості? Жалюгідний уламок буття, закинутий на його смердючі задвірки, поламаний, потрісканий і нецікавий. Обтягнуте збляклою шкірою хаотичне сплетіння тонких вен, обвислих мускулів, посивілого волосся і крихких кісток, яке раптом забажало стати іншим, корисним і придатним для чогось великого, яке мало сміливість мріяти про те, аби стати видатним і значущим. А, насправді, лише сліпо переоцінило свої нікчемні сили.

Раптом мотоцикл різко загальмував і розвернувся, здійнявши над собою