Кілька років зими - Валентин Терлецький

До них підійшов Гелій Гармидер:

— Я вибачаюсь, що перериваю вашу розмову, але нам потрібно вирушати звідси. Далі тут залишатися надто небезпечно.

Перед тим, як розсістися по різних авто, Софія схопила Івана за руку і міцно стисла її. Вона поглянула йому в очі і посміхнулася — ласкаво, ніжно, любляче. Він посміхнувся їй у відповідь. Неохоче відпустивши його руку, жінка сіла на заднє сидіння до дітей, і їхня машина, натужно погойдуючись на червоних барханах, поїхала.

…Вже пізно вночі, коли всі поснули у наметі поруч із машинами, Іван вийшов надвір, оперся спиною об ще теплий капот, засвітив кишенькового ліхтарика, розгорнув свого зошита і почав писати...

Жовте світло похнюплених від осінньої безвиході ліхтарів відбивалося химерними мерехтливими вогниками в брудних калюжах вулиць, а пронизливий і холодний вітер метався темними провулками. Гетто жило своїм звичним вечірнім життям, самотні перехожі куталися у плащі і поспішали у своїх справах, вони не звертали уваги на високу худорляву фігуру у благенькому пальті, що обережно тулилася до вологих стін старих кам’яниць.

Злякано озирнувшись довкола, чоловік розставив на бруківці триногий мольберт, дістав пензлі й фарби та почав виводити на сірому полотні якісь малюнки. Дощові краплі одразу змивали все, що малював художник, але він уперто накладав фарби шар за шаром, не звертаючи уваги на те, що його картина стікала синіми, червоними й жовтими патьоками на бруківку, розфарбовуючи дорогу і калюжі чудернацькими візерунками.

Біля дивного художника зупинилися двоє перехожих і почали уважно спостерігати за його діями.

— І що ви на це скажете, любий пане професоре? — спитав у свого попутника високий сивий чоловік у чорному одязі й круглих окулярах.

— Так, це феноменально! У нашому гетто можна побачити що завгодно, і я давно вже звик нічому не дивуватися, але це просто неймовірно! — відповів другий перехожий, людина невизначеного віку, у пожмаканому і, вочевидь, завеликому для його невисокого зросту одязі.

Художник мляво поглянув у їхній бік, і продовжив суперничати із дощем. Дощ, ніби відчувши близьку поразку, раптово посилився, і фарби з полотна швидше потекли на жовто-синьо-червону бруківку.

— Дозвольте вас запитати, шановний маляре, а чи є сенс у вашому занятті за такого сильного дощу? — спитав художника низенький чоловік.

Художник не відповідав, а лише із силою притискав свого вмоченого у фарбу пензля до розмоклого полотна.

— Не хочете відповідати? Звичайно, то ваша справа, і ми в жодному разі не збираємося вам заважати. Але нас, як представників науки, щиро здивувало й зацікавило ваше прагнення написати картину за допомогою фарб і дощу.

Художник уважніше подивився на двох перехожих і несподівано промовив одне єдине:

— Ні.

— Вибачте, що ви сказали? — перепитав високий чоловік.

— Я сказав «ні». Ні — це означає ні. І все, — сказав художник, продовжуючи наносити фарби на розбухле від води полотно.

Науковці перезирнулися і підійшли ближче до художника. Вони з неприхованою цікавістю заглянули через його плече на картину.

— Мені здається, це новий напрямок у сучасному мистецтві, якому ще належить посісти своє місце в історії, — озвався першим високий чоловік.

— А я думаю, пане кандидате, ви помиляєтеся. Скоріше за все, пан художник вирішив поставити сміливий експеримент і намалювати картину спільно із природою, — сказав низенький чоловік.

— Ні! — знову відповів їм художник. — Це не новий напрямок, і не експеримент. Це послання. Це моє останнє слово, остання робота перед тим, як я піду назавжди із цього клятого гетто.

— Дозвольте поцікавитися, в чому полягає це ваше послання? — запитав той, кого називали професором.

— Це мій заповіт людям. Аби вони нарешті зрозуміли, що втратили, — художник з новими силами взявся накладати фарби на мокре полотно.

— І що ж вони втратили? — не вгавав професор.

— Ще не втратили, але втратять найближчим часом. Мистецтво! — і художник із торжеством у очах подивився на науковців.

— А чому вони його мають втратити найближчим часом?

— Тому що я піду звідси. І разом зі мною із цього клятого гетто піде мистецтво! — художник так сильно натиснув пензлем на полотно, що той зламався.

Він викинув зламаний пензель у калюжу і дістав зі своєї сумки інший.

— Дозвольте знову поцікавитися — а куди саме ви зібралися?

— Я добровільно йду туди, звідки добровільно не повертаються. До одного міста, де живуть ті, хто зник із цього світу. І я ще раз наголошую: я йду туди за власним бажанням!

— А чому ви вважаєте, що разом з вашим зникненням звідси зникне і все мистецтво? Ви ж не єдиний, хто малює в нашому гетто, — промовив кандидат.

— Зате я єдиний, хто готовий на таку офіру! Я свідомо обміняю власне існування у цьому смердючому гетто на справжнє небуття, на добровільне зречення від усіх благ і почестей, на повну порожнечу! Саме це і є мистецтвом. А все інше — лише його подоба.

— У вас дивна позиція. Але вона варта поваги... Та все ж таки нам не зрозуміло — чому ви вважаєте мистецтвом небуття, а буття — лише подобою мистецтва?