Кілька років зими - Валентин Терлецький

Район елітних вілл «Печери», хоч і лежав на достатньому віддаленні на північ від столиці, був найдорожчим, найпрестижнішим, найвідомішим і, водночас, найтаємничішим місцем усамітнення найбагатших персон країни. Більше тридцяти розкішних вілл були вбудовані у велетенську гору. За чутками, кожна з них мала продовження у тамтешніх глибоких печерах, звідки й постала назва всієї місцевості. Також за чутками, які пошепки передавалися з вуст у вуста, на Печерах відбувалися найбільш грандіозні приватні вечірки, на які витрачалися цілі статки і які іноді тривали тижнями. Інколи про деякі з цих вечірок писали місцеві газети, але жодному з репортерів так і не вдалося особисто відвідати одну з них. Єдине, про що точно знали всі — на Печерах збираються «недоторканні», «небожителі», імена яких можна було називати хіба що пошепки.

Про яку з цих вілл говорив Сеймур, Жало не знав. Але його гострий нюх та інтуїція підказали, що шукати треба там, де останнім часом проводилися найгаласливіші й найрозкутіші вечірки, бо саме таким чином, насправді, найлегше уникнути зайвих підозр, коли готуєш якусь важливу і таємну справу. Розпитавши кількох місцевих волоцюг, які вешталися околицями у пошуку залишків дорогих наїдків та загублених коштовностей, він довідався, що останній місяць найбільший успіх серед гостей мала одна з нижніх вілл — «Глибока нора». І саме цієї ночі там мало відбутися грандіозне свято феєрверків, на яке були запрошені найкращі майстри цієї справи з усього світу. Жало відчував нутром, що це якраз та, потрібна йому, вілла.

Жало заховав свій байк в деревах за кількасот метрів від вілли і пройшовся до помпезно прикрашених велетенськими надувними фігурами левів чавунних воріт, в які одна за одною заїжджали дорогі автомобілі. На вході чергували кілька закутих у куленепробивні плащі охоронців. Жало неквапом підійшов до одного з них і тихо промовив:

— Мене чекає той, хто віддасть мені все, що треба.

Охоронець здивовано подивився в очі двометровому велетню з великою безволосою головою і одразу вкляк, наче кролик перед удавом. До них підійшли й інші охоронці. Жало по черзі пильно дивився їм у вічі, а потім спокійно рушив через ворота до святково прикрашеного парку перед віллою, а охоронці вже й забули про його існування і продовжували перевіряти перепустки машин із гостями, які все прибували і прибували.

Під велетенським навісом між парком і сходами до вілли, де навіть взимку було тепло через спеціальні опалювальні лампи, посеред натовпу святково і багато вбраних людей, які танцювали і розважалися, Жало одразу виокремив того, хто був йому потрібен. Веселий молодик із лихвацько зачесаним назад довгим світлим чубом всіляко плазував і вигинався перед розкішною дамою середнього віку, яка відверто демонструвала свої округлі мармурові стегна з-під великих розрізів легкої блакитної сукні зі зухвалим декольте.

Жало став позаду молодика і повторив пароль Підпілля. Молодик захлинувся шампанським, яким він запивав своє захоплення від співрозмовниці і злякано озирнувся. Жало дивився кілька секунд йому в очі, після чого молодик повільно поставив бокал на стіл і, наче на повідку, рушив за ним углиб парку.

— Куди ж ви, Леоніде? Ви повинні закінчити свої чарівні описи мого сьогоднішнього вигляду! — гукнула їм навздогін дама в блакитній сукні.

Проте Леонід нічого не чув і нікого не бачив, він йшов за Жалом і дивився поперед себе порожніми очима. Жало завів молодика в темний закуток парку, куди ще не встигли проникнути галасливі гості й знов пильно подивився йому в очі:

— Зараз ти скажеш мені, де Рем. Мені потрібен Рем. Прямо зараз.

— Рем тут. Я бачив його годину тому із хазяїном вілли. Вони пішли усередину, до печер.

— Зараз ти повинен провести мене туди.

— Я не маю доступу до печер. Туди може заходити тільки Рем.

— Ти проведеш мене якомога ближче до входу в ті печери. Пішли.

Молодик розвернувся і рушив до вілли, як сомнамбула. Жало йшов позаду нього на відстані кроку. Вони проминули парк, танцювальний майданчик, на якому вже гарцювали сп’янілі гості, піднялися сходами до вілли, пройшли яскраво освітленим холом, піднялися на другий поверх, звернули кілька разів коридорами праворуч і перед великими дубовими дверима молодик нарешті зупинився. Він мовчки показав рукою на двері. Жало розвернув молодика обличчям туди, звідки вони щойно прийшли і злегка підштовхнув його в спину. Леонід невдовзі зник за поворотом.

Жало прислухався. За дверима було тихо. Тоді він різко потягнув їх на себе і вони підкорилися. Двома блискавичними, тихими, нищівними ударами він поклав на підлогу двох кремезних охоронців із автоматами, які стояли одразу за дверима. Аби вони більше на змогли йому завадити, він назавжди приспав їх. Тепер шлях був вільний. Ще кілька кімнат — і він опинився у великій круглій залі, стелею якої слугувало склепіння справжньої печери. Тут було вогко, напівтемно і тихо. Втім, звідкись знизу долинали приглушені чоловічі голоси. Жало обережно, наче тінь, промайнув боковими гвинтовими сходами униз і зачаївся під природнім виступом скелі, звідки йому було добре видно все, що відбувалося у залі.

Посеред зали, яка звужувалася углиб темним проходом, у відблисках факелів, що були розвішені по стінах, мерехтіло озерце. На його поверхні гойдалися два невеликі білі катери. На кормі одного з них сиділи й розмовляли двоє чоловіків — красивий поставний брюнет у сірому пальті, сірому капелюсі й попелястих окулярах, та літній пузань у білому костюмі. На березі біля катерів стояв один охоронець із автоматом. Більше у печері нікого не було.

Жало уважно дослухався до їхньої розмови, але не міг розібрати усіх слів. Йому заважав звук води, що струменіла поруч по стіні