Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Хтось сторонній проник на територію! Вбито двох охоронців! Негайно перевірте все навколо! Тривога! — залунало на всю печеру.

Охоронець біля катерів схопився за горло, з якого стирчав ніж, захрипів і впав у воду з пробитим горлом. Ще кілька тонких блискучих лез полетіли з-під скелі убік тих, хто стояв на оглядовому майданчику. Піднявся ґвалт, хтось випустив у стелю автоматну чергу. Кілька могутніх стрибків — і Жало опинився біля озерця. Проте він не встиг — катер із чоловіками заревів двигуном і помчав у темне заглиблення, де, напевно, починався підземний канал чи ріка. Жало заскочив у другий човен і завів мотор. По ньому стріляли зверху, декілька куль пробили обшивку катера, інші рясно залопотіли по воді. Жало став за кермо і упевнено повів катер слідом за втікачами.

Вузьке затемнення вглибині печери й справді виявилося підземним каналом, який стрімко вигинався униз в освітленні штучних факелів, що були вмонтовані у стіни. Завширшки цей канал був заледве у декілька метрів, так що катери ніяк не змогли б пливти поруч, лише один за одним. Кермував першим катером чоловік у капелюсі й окулярах, а пузань у білому вихопив з-за пояса пістолет і почав відстрілюватися. Кілька куль просвистіли над головою Жала, вдарилися об стелю і зрикошетили в його катер. Ще одна куля пробила його одяг. Пузань щось кричав чоловікові в капелюсі і знову цілився в переслідувача. Відстань між катерами була невелика — всього метрів двадцять, тому кожен його постріл міг стати смертельно небезпечним. Але пузань, вочевидь, не дуже добре володів зброєю, тому чоловіки на катері вирішили помінятися місцями. Новий стрілець не поспішав. Він повільно зняв окуляри, і Жало побачив його колючий, спокійний і рішучий погляд блакитних очей. Треба було щось негайно заподіяти, тому він додав швидкості й намагався якомога більше скоротити відстань між ними. Це було йому потрібно, аби влучно метнути ножа, бо вогнепальної зброї він не використовував. Дуже швидко наблизившись до першого катера, він вільною рукою витяг тонкого ножа, який радше нагадував довге, майже невидиме жало.

Вони зробили це одночасно — Жало метнув ніж, чоловік у капелюсі вистрілив. Жало відчув різкий біль у лівій нозі. Ударом кулі його відкинуло убік, кермо мимовільно крутнулося і катер налетів на стіну. Останнє, що помітив Жало перед тим, як його викинуло з човна, був його супротивник, який випустив із рук револьвера і впав на дно катера.

Іван стояв біля круглого провалля в землі, заповненого чорною крижаною водою, яка чомусь не замерзала. Вже минула година відтоді, як вони стали табором на нічліг у цій промерзлій пустелі. Підпілля спорядило їх теплим військовим наметом, їжею, сірниками, примусом, вовняними ковдрами та іншим знаряддям, яке мало б знадобитися під час переходу цими безлюдними жовтаво-чорними сопками, якими вволю гуляв північний вітер, що кидався зрідка з-за пагорбів сплутаними колесами перекотиполя.

За домовленістю, вони повинні були перебути кілька діб у цій пустелі, допоки підпільники не поширять потрібну їм інформацію. Треба було чекати їхнього сигналу, коли можна буде вирушити безпосередньо до містечка Світú, яке й призначили їхнім наступним місцем зустрічі.

Іван покинув друзів у наметі, а сам пішов прогулятися довколишніми сопками. Його не залишала одна важка думка, яка просвердлювала його мозок, дратувала, не давала спокою. Він вагався. З одного боку, він дуже хотів повернути свій рукопис. Здавалося, іншого шляху, як потрапити в самісіньке лігво тих, хто заборонив казки, не існувало. З іншого — він і досі не розумів, яким чином він та його беззбройні друзі зможуть протистояти всій цій системі з тисячами до зубів озброєних і вишколених охоронців, сигналізацією, засобами стеження, новітньою технікою, з усією велетенською машиною, яка звалася владою. Його гризли сумніви щодо успішності цього задуму. Було ще й інше, що неабияк турбувало його. Він ніколи у житті й думки не допускав, що колись може стати провідником якогось опору, якимось борцем за щось, тим більше, не дай Боже, героєм. Він завжди був проти того, аби виконувати якісь незрозумілі йому функції, слугувати чиєюсь зброєю, бути знаряддям в чиїхось руках. А тепер його підточувала із середини підступна здогадка, що його просто хочуть використати в своїх інтересах, що він потрібен лише, як прикриття, як відвертання уваги, як маріонетка у чиїйсь небезпечній грі. Проте він намагався себе заспокоїти тим, що всі вони робили спільну, потрібну справу, що кожен з них виконував особисту, суто індивідуальну й необхідну місію, і що він також перебував на потрібному місці у потрібний час. Він намагався відганяти тривожні думки геть подалі і думав лише про свій загублений рукопис, про новий твір, що його знову почав писати в дорозі, про своїх друзів, які зараз розпалювали вогнище і готували вечерю посеред непривітної пустелі, про радісне майбутнє, яке має настати, коли казки знову повернуться до людей. В тому числі й завдяки їхній допомозі.

Він заглибився у свої роздуми і посміхався сам до себе, іноді щось шепотів, робив якісь несвідомі жести, а тому й не помітив, як з його губ зірвалися такі слова:

— Казка потрібна усім нам…

— Мене чекає той, хто віддасть мені все, що треба, — почувся раптом десь збоку чийсь хрипкий голос.

Іван не одразу виринув зі своїх думок, проте його ноги самі по собі зупинилися. Він повільно прийшов до тями і роздивився довкола. У темряві, що згущувалася в цих краях дуже поступово, ніби неохоче, за кілька метрів від себе він помітив велике повалене дерево, яке не відомо, як опинилося посеред цієї пустелі. Під ним ворушилося щось велике і темне. Незнайомий голос, напевно, лунав саме звідси. Іван обережно наблизився. Коли примружив очі, він розрізнив силует людини в чорному одязі, з неймовірною лисою