Кілька років зими - Валентин Терлецький

— Я розповім вам одну цікаву історію, що трапилася колись саме тут, в околицях цього закинутого вітряка. Я сам був свідком і учасником тих далеких подій, але тільки зараз можу про них розповісти, оскільки відчуваю, що мій земний час вже наближається до свого завершення, — сивий, наче засніжений пагорб, дідусь солодко потягнув зі своєї кленової люльки, дмухнув прямо у небо сизуватим живим димом і продовжив оповідь, він дивився кудись поверх наших голів. — Отже, все почалося тієї холодної осені, коли птахи назавжди покинули свої гнізда в Чорному Лісі, і на всій навколишній землі запала жахлива тривожна тиша.

Я працював тоді підручним у місцевого теслі і часто їздив до Чорного Лісу за деревиною. З дороги, що вела до Лісу, можна було побачити старий покинутий вітряк, який височів над урвищем. Про нього давно ходила недобра слава, казали, що після того, як там повісився тамтешній мірошник, на вітрякові почали відбуватися дивні речі, тому місцевий люд намагався уникати того місця, і обходив вітряк десятою дорогою. Казали, що там ховали свої скарби лісові злодії, що вночі там бенкетували сили пітьми, і що той, хто переступить поріг вітряка, назавжди втратить пам’ять і розум.

Одного разу, коли я ще затемна їхав за деревиною крізь мовчазний Ліс, то побачив, як на вітряку блимає світло. Вроджена цікавість змусила мене повернути воза і поїхати зарослою дорогою на вітряк — я хотів подивитися, хто це ризикнув запалити світло в такому непривітному місці. Страху я тоді зовсім не відчував, бо не вірив у всі ці вигадки, що ними лякали дітей жінки. Отже, коли я був біля самого вітряка, що зловісно рипів на вітру своїми подертими і тріснутими від часу крилами, мене раптом охопив несвідомий жах, я почав труситися у пропасниці, а мій, завжди спокійний, кінь постійно сопів і голосно іржав. І все-таки я наважився підійти ближче до вітряка і зазирнув усередину крізь численні щілини в стінах. Я побачив, що у каміні горів вогонь, а біля нього спиною до мене на низькому стільці сиділа зовсім юна дівчина з майже білим волоссям. Потім вона встала і підійшла до вікна навпроти тої стіни, за якою причаївся я. Якраз саме сходило сонце, і раптом його перші яскраві промені освітили її тонкий стан, точену шию, ніжні руки з-під рукавів сірої сукні. А потім вона обернулася обличчям у мій бік, і я трохи не зомлів від її чарівної краси. Я побачив казкову фею, що несподівано постала з моїх снів. Я навіть відсахнувся від щілини, крізь яку підглядав за цієї красунею, що невідомо яким чином опинилася в цьому похмурому місці. Та потім я знову прикипів до великого отвору у стіні, і хтозна скільки часу милувався неземною красою, що струменіла від цієї прекрасної дівчини. І ось раптом вона підійшла до того місця, біля якого я причаївся, несподівано присіла навколішки, і тихо промовила прямо у мою щілину:

— Не бійся, заходь до мене!

Від такої несподіванки я впав на землю, але одразу схопився, заскочив на воза і погнав звідти до Лісу. Отямився вже біля свого будинку, і цілий наступний день почувався, як уві сні. Думав лише про неї, вона повністю поглинула всі мої думки, і варто мені було заплющити очі, як її світлий образ спливав у моїй свідомості і промовляв до мене лише ці єдині слова:

— Не бійся, заходь до мене!

Наступного ранку я знову був біля вітряка. І все повторилося — я спостерігав за дивною дівчиною крізь щілину в стіні, вона милувалася сходом сонця у вікні, а потім підходила до того місця, де я ховався, і запрошувала мене ввійти. Так минув тиждень. І ось одного дня я не побачив її на звичному місці біля каміну, хоча багаття там було розпалене. Здавалося, вона тільки-но кудись вийшла. І от, коли я вже збирався йти геть, хтось ззаду поклав мені руку на плече. Я обернувся — це була вона. Дівчина стояла навпроти мене і лагідно посміхалася, зазирала своїми небесно-блакитними очима прямо в мою душу. Від несподіванки я не міг вимовити ані слова, і лише розгублено кліпав очима.

— Мене звуть Софія. А тебе? — промовила вона ніжним шепотом, від якого на мене одразу війнуло запаморочливим квітковим ароматом і легкою вранішньою прохолодою.

Я теж назвав своє ім’я. Вона взяла мене за руку і повела за собою. Ми сіли біля вогнища, і вона простягнула мені глечик з духмяним трав’яним відваром, який пила й сама. Ми довго сиділи мовчки, дивилися на вогонь, що палахкотів у каміні, а потім вона мене запитала:

— Ти з містечка за Лісом?

Я ствердно кивнув.

— Працюєш підмайстром у місцевого теслі?

Я кивнув знову.

— А ти знаєш, як пахне любов?

На це її запитання я не міг знайти ствердної відповіді, а тому лише мовчки дивився на полум’я.

— Ось, вдихни запах цієї квітки... — і вона простягнула мені блакитну квітку, яка невідомо яким чином опинилася в її руках.

— Не бійся, вдихни цей запах... — і я вдихнув.

Ні, я тоді просто втягнув у себе любов. Я спізнав, як пахне справжнє щастя, якого не знав раніше. Моя душа враз відчула дивну музику, яка лилася зусібіч, і наповнювала все довкола, заливала мене великим могутнім потоком, і я летів у ньому, наче та маленька блакитна квітка, що її зірвав і вкинув у цей бурхливий потік весняний вітер. Я летів, летів...

Коли я прийшов до тями, то побачив, що сиджу біля каміна у своєму домі і дивлюся на вогонь, ніби ще й досі там, на покинутому вітряку. Я одразу згадав Софію, її легке солом’яне