Київ — New York - Ірина Тетера
Його обличчя пом’якшало, і ледь помітна усмішка торкнула куточки губ. Він знову взяв мене за руку. Через декілька миль, заколисана дорогою, я заснула.
Усупереч здоровому глузду, я і далі відгороджувала Джастіна від свого справжнього життя. Адже було б чесніше та простіше з мого боку зізнатися, що я от-от розміняю четвертий десяток, і в своєму звичайному, іншому житті, ніколи не розпиваю віскі, аж до рання танцюючи в нічних клубах. Але й це не найстрашніше, бо в Києві, місті з іншого світу, мене чекає інший чоловік. І це визнання вмить звільнило б від гнітючого почуття провини за непотрібну зраду.
Я мала би пояснити, що наш роман — лише ковток свіжого повітря в моєму житті, затягнутому смогом щоденних проблем; що з ним я почуваюся молодшою, запізніло проживаючи солодкі миті юнацької прихильності. І навіть якби ці слова були брехнею, яка не містила й найменшої частки того, що я насправді відчувала, для нас вони могли виявитися порятунком. Бо, віддаливши його від себе, я звільнила б наші стосунки від невдоволення та претензій, які б просто втратили сенс. Але водночас я позбавила б нас майбутнього. Навіть найменшої надії на нього.
Хіба лебідь, якому підрізали крила, не перестає мріяти про безкрайні простори неба, хоч і не може злетіти? Хіба приречена любов перестає бути справжньою?
І я безсовісно брехала йому, даруючи надію й обманюючись сама. Я змушувала його слідувати моїм правилам, які відразу порушувала. Я просила його про те, чого не могла прийняти і тим більше дати натомість. А він погоджувався з моїми витівками, заплющуючи на все очі.
Мій закоханий Джастін... Він, як міг, намагався вплинути на результат цієї битви з долею, дописавши власний сценарій фіналу. Кейт таки мала рацію: у такому юному віці happy end здається близьким і можливим. Ось чому люди, які досягли колосального, приголомшливого успіху, зуміли зробити це ще до тридцяти. Саме в цей період життя ми наївно віримо, що світ обертається навколо нас і наших бажань. І для того, щоби щось отримати, потрібно дуже сильно захотіти цього. А отже, неможливе можливо. Але я все вирішила за Джастіна, позбавивши його навіть натяку на диво. Мої почуття до нього, як і кожна справжня любов, були занадто егоїстичні.
Утім, якби чудеса таки існували і біля останньої межі сам диявол запропонував би мені пекельну угоду, вимінявши мою нікчемну душу на шанс повернути час назад і прожити життя заново, зробивши одну-єдину поправку, я почала б усе спочатку саме там, у нью-йоркській школі сучасного мистецтва. І мені не знадобилося б ані секунди на роздуми. Але життя одне. І лише одного разу ми приймаємо рішення, з наслідками якого живемо до кінця. Ось чому не варто покладатися на диво. Варто просто простягнути вперед руку, щоби спіймати удачу за хвіст.
Звісно, виникає питання: то чого я зволікаю тепер? Просто я проґавила момент. А в те, що все можна змінити, поки людина жива, я не вірю. Бо іноді після того, як ми оступаємось, щось усередині нас помирає. І тоді вже немає дороги назад.
Маленьке містечко в штаті Нью-Джерсі зустріло нас яскраво-блакитним небом і теплими сонячними променями, які зовсім не зважали на ватні біли хмари на обрії. Воно здавалося іграшковим після невгамовного Нью-Йорка. Занадто вузькі вулиці, занадто низькі будинки, занадто багато повітря. Я знала, що до сімдесятих років це місто було дуже популярним курортом, але потім почало повільно згасати. Нам і зараз подекуди зустрічалися покинуті, на-півзруйновані будівлі. Це додавало вулицям романтики та свободи.
Маленькі міста схожі одне на одне. Вони обростають своїми особливими легендами та звичками. В Америці у таких містах завжди є супермаркет на центральній вулиці, десь між лавкою з сувенірами й колоритною місцевою кав’ярнею, де неодмінно подають смачні страви відповідно до тутешніх кулінарних переваг. На однакових вулицях рівними рядами стоять будиночки, які лише трохи відрізняються один від одного. Біля них на під’їзних доріжках припарковані громіздкі пікапи й велосипеди, які підпирають акуратно пофарбовані дерев’яні перила терас. Жителі, які згодом стають чимось схожими одне з одним, доброзичливо вітаються на вулицях. Вони зустрічаються по неділях у затишній каплиці на околиці, з цвинтарем на задньому дворі. А після служби обговорюють останні новини свого містечка.
Чи був Айсбері-парк таким місцем? Навряд чи мені вдасться згадати це. Адже я була надто захоплена своїм супутником, аби встигати оглядатися по сторонах. А може, це просто час стер його вулиці з моєї пам’яті, залишивши швидкоплинні уривчасті спогади, розмиті й у чомусь вигадані? Але мені хочеться вірити, що це містечко, яке стало нашим притулком лише на кілька днів, було саме таким.
Хоча Айсбері-парк таки мав перевагу над іншими провінційними містами — це океанське узбережжя. Напевно, тому моїй пам’яті вдалося зберегти, нехай і невиразні, спогади про ресторан на причалі, у якому ми провели один із вечорів. Причал був збитий із широких дерев’яних дощок, що прогнили від вологи. У ресторані пахло рибою. Рибалки з огрубілою від сонця й вітру шкірою приносили в тенетах свій улов.
Я пам’ятаю рожевий захід на причалі біля ресторану, який відбивався від поверхні океану мерехтливими відблисками, схожими на лусочки. Немов відчуваючи поклик безодні й вірячи в диво моменту, я дивилася на сонце, яке тануло на горизонті, і загадувала бажання. Щоразу те саме. Щоби Джастін назавжди запам’ятав мене в рожевій заграві цього дня.
Ми зупинилися недалеко від причалу в невеличкому прибережному готелі, що належав другу Кейт. Велика вілла, пофарбована в світло-жовтий колір, зливалася з піском на пляжі, і лише яскраво-зелений газон робив її відокремленою. Вілла була побудована в стилі бароко. З двома витіюватими сходами з боків і білою балюстрадою на терасі. Всі номери виходили на океан маленькими балконами — з такими ж білими балясинами й жовтими трояндами в дерев’яних діжках.
Господар зустрічав нас на парковці, і поки Джастін теревенив із ним,
