Київ — New York - Ірина Тетера
Коли я просила Джастіна пам’ятати про мене, я знала, що й сама, скільки сил, постараюся зберегти його всередині себе. Мені хотілося запам’ятати його обличчя. Усі дрібниці. Кожну зморшку й родимку. Мені хотілося назавжди зберегти у своєму серці пульсуючу вену на його шиї. Силует тіла під тонким простирадлом. Силу рук, з якою він притискав мене до себе. Його жести, навіть найнепомітніші. Як він тримає виделку під час обіду і як усміхається. Як поправляє скуйовджене волосся та піднімає за підборіддя моє обличчя, аби за мить торкнутися губ.
Я запам’ятовувала його смак і запах. Я вбирала в себе все навколо. Знаючи, що потім усі ці деталі, які здаються зовсім незначними зараз, легко повернуть мені Джастіна. Нехай і на мить. Але ж я почую пісню, що звучала в кав’ярні за ланчем, коли він сидів навпроти; побачу хлопця з подібною ходою; розраховуючись у супермаркеті, відкрию кишеньку свого гаманця й висиплю на пластикову тацю для копійок блакитний значок Метрополітену, якій загубився серед монет; забреду на галявину за озером, біля будинку, де навесні квітують ромашки, — і цього вистачить, аби відчути неймовірний біль від усвідомлення, що його немає поруч. І незбагненну знемогу від згадки, що він таки був. Ці два почуття сплетуться воєдино, і я вже не осягну, яке з них сильніше. Я не намагатимуся боротися з ними. Адже любов не вічна.
Згодом підправлені роками спогади стануть коротшими й безболісними. Я надам йому вигаданих манер, забуваючи про справжню сутність, і в тумані років важко розрізнятиму риси його обличчя. Але одне мучитиме мене до кінця: думки про те, яким би стало життя, якби я все ж пішла від Олега. Підкоряючись швидкоплинному почуттю. Довіряючи бажанню бути щасливою. Зробивши зовсім інший вибір. Бо навіть я не могла бути впевнена в тому, що обране життя закінчилося б у білому будинку моєї мрії.
Усе могло би скластися прозаїчніше. Через кілька років мого перебування в Нью-Йорку, спекотного червневого ранку, спускаючись ескалатором метро, він міг зустріти Вікі. На ній був би летючий сарафан із крепдешину. Вона б змінила зачіску, перетворившись на платинову блондинку, і всміхалася б йому так само щиро, як і на перших картинах. Він, звісно, зрадів би зустрічі. Спіймавши себе на думці, що сама юність усміхається її очима.
Хоч як дивно, але ми надто часто починаємо сумувати за людьми й подіями того часу, який безповоротно канув у безодню минулого. Бо поруч із ними ми були іншими: молодшими, безтурботнішими. Адже наша пам’ять значно краще зберігає щасливі моменти. І ми хочемо повернути цих людей у своє життя, бо здається, що це допоможе змінити нас самих.
Ось чому, відчувши незрозуміле почуття захоплення від цієї зустрічі, він не зміг би подолати своєї цікавості й запропонував би провести її до будинку. Біля під’їзду, трохи провагавшись, погодився б на її пропозицію піднятися на чашечку кави, щоби згадати минуле. І поки на кухні дзижчала б кавомолка, Джастін розглядав би фотографії на стінах. Вона, напевно, вивісила б у рамки всі свої досягнення. До того часу Вікі давно б грала перші ролі на Бродвеї. Але при цьому встигала б пекти пироги, на відміну від мене, — хтозна, чи навчилася б я справлятися з домашніми обов’язками. І він би неодмінно оцінив її кулінарні здібності.
А мені б напевно спало на думку зателефонувати йому тієї невідповідної миті, щоб, як ведеться, пред’явити чергову претензію, з котрих складається сімейне життя. І він би непомітно скинув виклик, а потім вимкнув звук телефону, не виймаючи руки з кишені та слухаючи її розповіді. А пізніше, неохоче прощаючись із нею на порозі, він би раптом помітив, яка гладенька в неї шкіра. І навколо очей не збираються зморшки. Нездатний стриматися, він би знову ступив за поріг, їй назустріч і, трохи піднявши її підборіддя, поцілував у пухкі губи, провівши тильною стороною долоні по щоці. Знизу вгору. Як ножем по моєму серцю.
А потім, десь за півроку, схудлий і виснажений брехнею таємних зустрічей, але задоволений собою, він би заявив, що втомився і хоче пожити сам, аби розібратися в своєму житті. Він напевно пообіцяв би забирати по неділях дітей, якби вони в нас з’явилися, або просто заїжджати до мене, поки я не навчуся жити зі своєю самотністю. І він би справді приїжджав. Перші три місяці. Але його візити ставали б щораз коротшими, розмови скупішими, а прірва між нами ширшою. Поки він остаточно не стер би мене зі свого життя, вважаючи помилкою молодості.
Він би знову ходив по нічних клубах, музеях і виставках, перегорнувши сторінку наших стосунків. І зависнувши в часі, між двох світів, я б залишилася сама в місті, яке б раптом стало чужим для мене, і намагалася б розібратися, а чи була я тут колись своєю. Я б не могла повернутися в своє колишнє життя, бо мости за моєю спиною спалені. І десь там, у колись рідному мені місті каштанів, зяяла б порожнечею моя майстерня. З вікном, що виходить на озеро. Іноді вечорами Олег пив би коньяк, сидячи на заляпаній фарбою підлозі, розглядаючи кинуті полотна, намагаючись забути мою зраду. І всі його спроби були б марними.
Я хворіла грою своєї уяви. Звідки я могла знати, як повернеться життя? Іноді нам щастить, і ми виграємо в лотерею. Але частіше боремося з розчаруваннями. І в цьому нерозумно звинувачувати когось, бо все, що ми робимо, є результатом нашого вибору. Я знала, що не зможу зіграти в цю доленосну лотерею ціною життя Олега. Занадто дорогим мені здавався щасливий квиток.
Тоді я ще не розуміла, що прийняла таке рішення, бо боялася поставити на кін зовсім не життя Олега, а своє. І моя втеча з Нью-Йорка була спровокована не високим почуттям вдячності, а божевільним страхом відповідальності. Напевно, я занадто звикла плисти за течією.
В очікуванні світанку я дивилася на фіранку, яка злітала від раптових поривів вітру, а потім вириваючись з обіймів повітряного потоку, притискалася до підвіконня, ховаючи за
