Київ — New York - Ірина Тетера

В очах защипало, і я відчула, як велика сльозинка покотилася по моїй щоці, залишаючи неприємний холодний слід. Він піймав її губами. Ми довго сиділи мовчки. Його долоня лежала на моєму коліні. Коли ми рушили, він запитав:

— А мама? Чим займалася твоя мама?

— Мною. — З кожним спогадом легшало, наче я наводила лад на полицях комори, куди вже давно ніхто не заглядав, і, здмухуючи пил, діставала звідти рідні серцю речі. — З мамою ми малювали. Розкладали на підлозі величезні аркуші паперу й малювали. Це вона навчила мене любити живопис. А ще вона пекла пироги, найсмачніші на світі. І від неї завжди пахло ваніллю.

— А ти знаєш, чим пахне від тебе? — Він скоса поглядав у мій бік.

— Від мене? — Такого питання я не очікувала.

Він кивнув. Я стенула плечима.

— Від тебе пахне дощем.

— Це погано? — Я задумалася.

— Моя дурненька! — Він погладив моє волосся. — Це найприємніший з усіх запахів, які я знаю.

Якийсь час ми їхали мовчки.

Поруч із Джастіном мені завжди було легко. І я завжди ставала з ним іншою. Наче й справді проживала якесь чуже, раніше незнайоме мені життя. І маю визнати, що в цьому житті я була молодшою та щасливішою. Тому, напевно, вразливішою для навколишнього світу. Я сміялася й цілувала його на очах у сотень перехожих. Я дихала його присутністю й починала задихатися, варто мені було втратити його з поля зору. У тому житті я, переступивши через свої принципи, жила для самої себе. І мені ставало трохи сумно, коли замислювалася: а що, як саме це і є справжня Аліса? Цій Алісі відводилося дуже мало часу. Я знала, відчувала до болю в грудях: коли мене вже не буде, Джастін не згадуватиме про мене з усмішкою. Я пройду крізь його життя, залишаючи біль і нерозуміння. І тоді йому здаватиметься, що я руйную все, чого торкаюся.

Проїхавши трохи більше п’ятдесяти міль, ми зупинилися на заправці. Джастін, відкрутивши кришку паливного бака, вставив у нього пістолет колонки й попрямував у бік магазину. Трохи про-вагавшись, я вирішила скористатися його відсутністю й дістала мобільний. Годинник показував шосту, отже, в Києві одинадцята вечора. Олег узяв слухавку після другого гудка.

— Привіт! Як ти?

— Виходжу з офісу. Справ зібралося достобіса.

— А ми на шляху в Айсбері-парк. Ти був би в захваті від автобану. Жодної ями.

— У тебе гарний настрій. — З інтонації я зрозуміла, що його це дратує.

— Ловлю момент.

— Машенька просила передати тобі вітання.

— Навзаєм, я сумую за її вівсянкою.

— Я кохаю тебе, Алісо.

— А я — тебе.

Я не помітила, як Джастін підійшов до машини. Через приспущене скло він простягнув мені запітнілу банку кока-коли.

— Ну, гаразд, наберу пізніше.

Джастін розраховувався з хлопцем у фірмовому комбінезоні мережі заправок, навіть не повертаючись у мій бік.

— Цілую.

Я поклала телефон у сумку.

Він сів у машину й завів мотор.

— Хто телефонував?

— З Києва. — Я вирішила обійтися без подробиць.

— Я зрозумів, ти говорила українською. То хто це був? — Виявляється, саме подробиць він і чекав.

— Тобі не здається, що ти зазіхаєш на мій особистий простір? — Моє питання видалося дурним і грубим навіть мені. Ми заздалегідь не встановлювали меж і кордонів.

— Складно відповісти? — Він дивився на мене.

Я витримала погляд. У його очах була злість. Вона раз-у-раз змінювалася на безпорадність. А може, була викликана саме нею.

— Ці питання тиснуть на мене. — Я відвернулася до вікна. Як мені хотілося закінчити цю безглузду, дурну розмову, яка лише забирала наш дорогоцінний час. Нехай це видається дивним, але я справді була роздратована, розуміючи, що наші стосунки перейшли зовсім в інше русло. Я не цього прагнула. Не хотіла, щоби він став моїм тягарем. Не хотіла вдаватися до брехливих спроб приховати реальність. І, звісно, не хотіла стати його болем. І загадкою, яку він неодмінно прагнув би розгадати, а потім стерти правду, яка відкрилася, зі своєї пам’яті. Мені хотілося залишитися для нього спогадом — прозорим і повітряним, як туман, який розвіється від перших сонячних променів майбутнього літа. Бути легкою. Даруючи легкі стосунки й залишаючи легкі спогади. Але замість цього прийшли руйнівної сили почуття, що з часом стають кошмаром.

Вперше невелика пауза в нашій розмові гнітила. Вона висіла в повітрі, тиснучи на скроні.

Він не зводив погляду з дороги:

— Не відповідай.

Його голос здався мені чужим і колючим. І ці нотки сотнями маленьких осколків врізалися в моє серце. Я не могла завдавати йому болю.

— Дзвонили