Київ — New York - Ірина Тетера

хотілося більше: почути ці слова про зроблений ним вибір або взагалі ніколи не чути їх. Він хотів бути зі мною до кінця. Це було найбільшим щастям і найбільшим болем, який мені доводилося переживати. І на якусь мить навіть здалося, що я можу залишитися тут назавжди, сховатися від усього світу та свого життя в маленькому містечку Айсбе-рі-парк із тридцятьма тисячами жителів і смарагдовим озером, загубленим у лісі. Але в цьому маленькому світі, як і в будь-якому іншому, через мене для нас просто не було місця.

— Слухай, Джастіне, — я взяла його за руку, — давай не будемо зараз ускладнювати. Нам добре разом. Ми знайомі лише пару тижнів. І в нашому, людському, світі немає нічого вічного.

— А як же кохання? — Здавалося, він щиро не розуміє мене.

— А що — кохання? — опустила я очі.

— Ти віриш у справжнє кохання, Алісо?

Він підняв моє обличчя за підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. Я стенула плечима.

— Не віриш... — Невже він зміг прочитати це в моїх розширених зіницях?

Це відкриття вразило його. Він безсило опустив руку і, трохи помовчавши, немов підбираючи слова, знову заговорив:

— Не віриш, так? А якщо мені вистачило лише раз торкнутися твоєї долоні, щоби зрозуміти: я хочу назавжди залишитися з тобою? Знаєш, іноді люди живуть разом роками, не відчуваючи нічого подібного.

Чи мені було не знати цього? Але я наполягала:

— Те, що з’явилося так раптово, не може затриматися навічно. Твої почуття подібні до спалаху блискавки. Потужний електричний розряд, що висвітлює темряву лише на мить. Він залишає на чорному полотні неба слід від кривої жовтозубої посмішки.

— Алісо, навіщо ти намагаєшся переконати себе і тим більше мене у помилковості моїх почуттів? Ми можемо вдавати, що нічого не відбувається, авжеж, але це не змінить того, що вже сталося всередині нас. Занадто пізно щось змінювати. Вже клацнуло. І нам ніколи не перемкнути це, хоч як старайся. Ми можемо жити в різних кінцях світу, так само, як і всі, читати газети, всміхатися знайомим, запікати індичку на День подяки...

— У моїй країні немає Дня подяки. — Я говорила різко, перебиваючи його. — Ми різні й по-різному дивимося на життя. У нас різні свята, світогляд, ідеали, принципи і...

— Та до біса цей День подяки. Хіба в цьому річ? У нас одна любов...

Я не дала йому закінчити:

— Досить, благаю тебе! Тільки не зараз! Давай не говорити про це зараз.

Я поцілувала його губи, намагаючись заспокоїти. Трохи повагавшись, він додав, дивлячись убік:

— Ми повернемося до цього. Обов’язково. Коли ти будеш готова.

Це могло означати лише одне — ніколи. Добре, що тоді він не знав про це.

Близько півгодини ми сиділи на березі озера. Повітря було чистим, від його надлишку паморочилося в голові. А у воді стояло наше перевернуте відображення.

Дорогою до готелю ми мовчали, і він намагався не їхати поруч, ховаючи своє замислене обличчя.

Коли ми залишали велосипеди біля входу, вже стемніло, і я почувалася дуже втомленою. Піднявшись у номер, я лягла на ліжко, не знімаючи взуття. Джастін затримався біля стойки портьє. На тумбочці лежав телефон. Він дбайливо зберігав чотири пропущені виклики від Олега. Накинувши куртку, я вийшла на балкон, набираючи його номер.

— Привіт! — Мене зовсім розморило, і я позіхнула в трубку.

— Як Айсбері-парк? — Олег був у поганому гуморі.

— Усе гаразд. Ходила повечеряти й забула в готелі телефон. — Я вирішила випередити його питання.

— Де зупинилася? — Він виявляв підвищений інтерес.

— Якщо чесно, навіть не знаю. Готель належить другу Кейт, вона господиня школи. Я розповідала тобі про неї, пам’ятаєш?

— Більш-менш. — Олег часто слухав мене неуважно. Напевно, був упевнений, що нічого з моєї балаканини не може вартувати його уваги.

— Хочеш, я спущуся до портьє й запитаю назву готелю?

— Нема потреби.

— Мій номер виходить на океан.

— Я сумую за тобою.

— Знаю, — зітхнула я, — залишилося зовсім трохи.

— Ти мене просто заспокоюєш.

— Я тебе просто люблю.

Він вимкнувся, а я довго вдивлялася в згаслий екран телефону, насилу стримуючи клубок, який підступив до горла.

Сотні ножів пронизували моє серце, і я відчувала, як в’язка, гаряча кров тече тонкими струмками по моєму тілу. Я ж навіть тоді справді любила Олега. По-особливому, не як чоловіка. Але це не робило моїх почуттів до нього слабкішими. І мені було по-справжньому боляче. Від того, що я не могла поділитися з ним — людиною, яка вже десять років була і моєю родиною, і близьким другом одночасно, — своїм щастям. Не могла познайомити його з Джасті-ном і розповісти, як багато він важить для мене і як я втрачаю голову, коли його руки торкаються мого тіла.

Олег не зміг би мене зрозуміти. А я не змогла б його ранити зізнаннями. В одну мить людина, котра оберігала мене, немов ан-гел-охоронець,