Київ — New York - Ірина Тетера
Ми сіли в машину ще до світанку. Борючись зі сном, я накрила долонею його руку, що лежала на важелі перемикання передач. Потужний двигун, заглушаючи своїм ревом шепіт вулиць, відвозив нас іще далі від мого звичайного життя. І я насолоджувалася цією втечею.
Я думала про те, що немає нічого кращого, ніж їхати в машині з коханою людиною по незнайомих місцях, коли ідеально рівна темно-сіра смуга асфальту веде нас далі від буденності, ближче до мрії.
— Тобі подобається ця музика, Алісо? — Він додав звук і знову поклав свою долоню під мою.
Яохвїїв надривно співали про те, що потрібно слухати своє серце, коли не залишається нічого іншого. Було складно повірити, що Джастін слухає таку музику. Він був занадто молодий для неї.
— Мені подобається все, що відбувається зараз, — всміхнулася я.
«Послухай своє серце перед тим, як ти скажеш йому: «Прощавай...»
— Знаєш, мій батько був далекобійником. Він часто брав мене з собою в поїздки. — Джастін знову підкрутив коліщатко приймача, цього разу збавляючи гучність. — Уяви: я, зовсім маленький, сидів із ним у кабіні величезної вантажівки. І він завжди вмикав цей диск. А коли ми зупинялися на заправках, я дивився з вікна кабіни на випадкових перехожих і був страшенно гордий собою і ситуацією. — Він розсміявся.
— А мій тато працював лікарем. — Коли я раптом зрозуміла, що почала говорити про батьків, зупинятися було вже запізно. — Мені рідко дозволяли приходити до нього у відділення. Там завжди було прохолодно, тихо й дуже світло. У повітрі висів густий запах ліків, яким були наскрізь просякнуті світло-блакитні стіни. По кутках у дерев’яних діжках стояли кімнатні квіти, дешеві репродукції відомих художників висіли на стінах у химерних бронзових рамах. Тато в білому халаті ходив коридорами з купою паперів у руках, постійно роблячи якісь нотатки. Його не можна було відволікати від роботи. Коли мені таки доводилося бувати в лікарні, то, побачивши його в кінці коридору, я бігла назустріч, розбиваючи лікарняну тишу гулом своїх кроків і дитячим сміхом. Він хапав мене в обійми та строго казав: «Алісо, тут не можна галасувати!». Але його очі всміхалися. Слідом за мною входила мама, вона забирала мене на руки зі словами: «Ми ненадовго, рідний. Проходили повз, і Аліса мене затягла. Ти ж знаєш, що її неможливо зупинити!». Тато відповідав, що завжди радий нам. І простодушна медсестра з приймальної з його дозволу простягала мені шоколадку. А потім тато проводжав нас до лікарняних воріт і цілував мене у лоб, а маму в щоку.
Вперше після загибелі батьків я дозволила цим спогадам спливти з глибин моєї пам’яті. Я боялася, що вони завдаватимуть мені болю. Але цього не сталося. Я пишалася своїми батьками, тим, що вони зуміли пронести через життя, не злякавшись смерті, таке ніжне та трепетне ставлення одне до одного. І з кожним словом дивна, невимовна теплота розтікалася моїм тілом.
— Ти теж хотіла стати лікарем? — Джастін поглядав на мене, і далі стежачи за дорогою.
— Ні! Я страшенно боюся крові. А ще більше я боюся відповідальності. — Я стиснула його долоню.
Він усміхнувся.
— Що? Ти ж малюєш у лікарні?
— Це інше. Від моїх дій і рішень не залежать життя дітей. Я просто намагаюся зробити їхній замкнений світ трохи яскравішим. Вивести його за межі реанімацій, процедурних і палат. Навчити їх жити по-іншому, бодай на аркуші паперу.
— Ти ходиш малювати до тієї ж лікарні, де працює твій батько?
— Ні. — Питання заскочило мене зненацька. Я не знала, чи хочу бути щирою з Джастіном у цій розмові. Чесно кажучи, я ніколи не говорила ні з ким про своїх батьків після їхньої загибелі. Я обмежувалася короткими фразами про ранню втрату сім’ї, даючи зрозуміти, що на цьому розмова закінчена. Але тепер слова лилися самі собою. — Його більше немає. Він загинув. Разом з мамою. — Я говорила уривчасто, роблячи великі паузи між реченнями. — Я ніколи й нікому не розповідала про них так детально після того, як це сталося. До сьогоднішнього дня. Я боялася, що не впораюся зі спогадами.
Я трохи помовчала. Джастін дивився на дорогу.
— Це була автокатастрофа. Водій фури не впорався з керуванням, його винесло на зустрічну смугу, і він розчавив їхню машину.
На очі набігли сльози. Джастін зупинився біля узбіччя й міцно притиснув мене до грудей.
— Вибач, я не знав. Не говори, якщо не хочеш.
— Усе гаразд.
— Коли це сталося?
— Мені було сімнадцять. Як то кажуть, важкий вік. Я постійно сперечалася з ними. Того дня ми збиралися на дачу, але я розсердилася, зараз навіть не згадаю, через що. І залишилася. Ми посварилися, коли їх не стало. Розумієш, що це означає? Іноді я звинувачую себе в тому, що трапилося. Може, якби тато не був засмучений через ранковий скандал, то уважніше стежив би за дорогою.
— Алісо! — Джастін взяв моє обличчя в долоні й пильно подивився в очі. — Ти ні в чому не винна. Це безглуздий збіг обставин. Я впевнений, що твої батьки раді, що
