Київ — New York - Ірина Тетера

— Скажи їй, що я вранці їм круасани. — Я всміхалася.

— Вона однаково не повірить. А що це змусило тебе змінити звички? — Схоже, Олег насторожився.

— Брак часу. Ти ж знаєш Нью-Йорк. До того ж я досі не можу звикнути до різниці в часових поясах.

— Будь розумницею, Алісо!

Ця фраза повернула мене до реальності.

— Мало не забула, я завтра їду в Айсбері-парк. Це приблизно вісімдесят миль від Нью-Йорка, у Нью-Джерсі.

— Навіщо? — Здається, Олега не дуже здивувала ця звістка.

— Якийсь колекціонер вирішив подарувати школі одну з перших робіт Далі. — Я не брехала, лише трохи недоговорювала.

— Ти їдеш сама?

— Ні, звісно. Хіба ти б довірив такий цінний вантаж малознайомій художниці з України? — Я намагалася говорити невимушено.

— Справді. Надовго? Сергій, заходьте, одну хвилину, я закінчу розмову з дружиною, — остання фраза була адресована явно не мені. Знаючи зайнятість Олега, я нітрохи не здивувалася. — Вибач. Мені принесли документи на підпис.

— Усе гаразд. Поїздка забере щонайбільше три дні, разом із дорогою. Ми їдемо машиною.

— Заздрю твоїм компаньйонам. Три дні з тобою. Я люблю тебе. Ну, все, мені вже час.

Я подумки подякувала незнайомому Сергію і, кинувши телефон в сумку, розрахувалася. Біля дверей мене зупинив портьє:

— Міс Островська! Для вас букет, — і простягнув мені білі троянди.

Я поставила їх у ванній кімнаті. Біля ліжка стояли ромашки.

Джастін заїхав за мною о третій годині ночі, коли я ще спала.

— Ти чому так рано? — запитала я, протираючи очі. — Ми ж збиралися зустрітися о п’ятій унизу.

— Хотів повалятися з тобою ще пару годин.

Я повернулася до ліжка. Він сів поруч.

— Звідки в нас білі троянди?

І коли він тільки встиг помітити їх?

— Я люблю польові квіти.

— Це відповідь? — підняв він брови.

— А чому ні?

Він ліг поруч, не знявши сирого від дощу одягу.

— Я кохаю тебе, Алісо!

Ці слова, які лише підтверджували те, що я й так уже знала, ранили мене кожним звуком, розриваючи серце. Я не готова була говорити про наші почуття вголос.

— Ти ж зовсім не знаєш мене. — Я не хотіла завдати йому болю.

— Я не хочу нічого знати. Я просто люблю тебе!

Я відчувала щирість, розуміючи, що його любов не потребує мого схвалення. Він кохав мене всупереч моїм страхам, протиставляючи свою віру моїй нерішучості. І, не маючи на це права, я хотіла лише одного...

— Обіцяй, що пам’ятатимеш про це.

— Про що? — Він поцілував мою кисть у плетиві наших рук. Ми розглядали рівну білу стелю.

— Про те, що в твоєму житті була Аліса, яку ти кохав. І що цій Алісі личив сірий. Що вона всміхалася під дощем, ідучи босоніж по холодних калюжах. І любила Вермера. Пам’ятатимеш картину, яку ми малювали разом... — Трохи помовчавши, я перекотилася на живіт і тепер дивилася на його обличчя згори. — Обіцяй, що збережеш у своїй пам’яті частоту мого дихання й тембр голосу. Не дивлячись ні на що, пам’ятатимеш запах мого волосся й вигини тіла. Те, як я тримала твою руку, коли ми повільно гуляли Нью-Йорком, що вічно поспішає. І як торкалася твого тіла, — я ковзнула рукою під його футболку і провела пальцем по животу, — коли ми залишалися вдвох. І ще, пообіцяй пам’ятати, що та Аліса теж кохала тебе. Хай там що станеться з нами завтра, пообіцяй, що ніколи не сумніватимешся, що я кохаю тебе. По-справжньому, так, як мені не доводилося раніше.

Остання фраза так зачепила його, що Джастін не відразу зрозумів суть мого прохання.

— Скажи ще раз! — Він узяв мене за руку.

— Я кохаю тебе!

Це зізнання не було заготовленим, як перед розмовою з Олегом. Я не прагнула сказати це Джастіну лише для того, щоби підняти йому настрій. Мені просто хотілося вимовити це вголос. Аби він не просто відчував мою любов, а знав напевне. Ці слова були чимось самозрозумілим. І мені зовсім не важко було їх вимовляти. Я вперше робила це щиро. Від серця. Вимовляла їх для того, щоби він запам’ятав.

— Не говори так, немов збираєшся прощатися зі мною. Я нікуди тебе не відпущу, чуєш? — Він притиснув мене до себе, і я відчула, що знову провалююся у безумство.

«Доведеться», — подумала я й віддалася насолоді.

Коли ми ночували разом, я часто мучилася безсонням. Напевно, тому, що мій організм не давав мені відключитися, знаючи цінність цих недовгих хвилин. Два місяці — це не вічність. Це лише шістдесят один день. Тисяча чотириста шістдесят чотири години. І вісімдесят сім тисяч вісімсот сорок хвилин. Уже тоді я розуміла, що вони будуть головними в моєму житті.