Київ — New York - Ірина Тетера

— Вона тепер виступає із підтанцьовкою у бродвейських мюзиклах, мріючи про головні ролі. Але ж ти чула, яка там конкуренція?

Я кивнула.

— Джастін іще два тижні тому попросив її більше не приходити сюди. Не знаю, що на нього найшло. Хоча він і не мав до неї жодних почуттів, але мені здавалося, що вони друзі. Он, поглянь. — Я перевела погляд у той кут, куди вказувала Кейт. Там справді стояла Вікі. Вона була трохи налякана й пильно розглядала людей у холі.

Я не помітила її раніше. Розгубленість і усвідомлення безглуздості того, що відбувається, читалися в її силуеті, вона нагадувала маленького зайця, який потрапив у світло автомобільних фар і за інерцією мчить у цьому потоці світла, не знаючи, як вирватися за його межі.

— Ця дурненька, — у голосі Кейт не було ні докору, ні зловтіхи, але, схоже, не мені одній становище Вікі здавалося безнадійним, — і далі сподівається, тому й оббиває пороги. Що вдієш, у вісімнадцять років вірити в класичний happy end набагато простіше. Згадай себе.

Вісімнадцять років... Я замислилася. Скільки часу минуло.

— Вона давно тут?

— Не знаю. Чекає на нього. — Кейт, помахавши рукою Вікі, вийшла на балкон, прихопивши зі столу пачку сигарет.

Я розглядала розгублену та схилену балерину. Вона, присівши в кутку на край дивана з рудої шкіри, не піднімаючи очей, перебирала поділ спідниці. І я раптом несподівано для самої себе побачила її з іншого боку. Таки неймовірно сильною, попри свою тендітність, виявилася ця дівчина. Адже вона могла плисти за течією, відмовившись від свого кохання. Але, незважаючи на образу, усупереч законам здорового глузду, вона намагалася повернути час назад, проявляючи силу характеру, тамуючи біль і гіркоту в душі. Вона й далі чекала та вірила, коли чекати було нікого, а віра була розтоптана.

У дверях з’явився Джастін. Він помахав мені рукою. Обличчя Вікі освітилося усмішкою, варто було йому ввійти до зали. Він приніс ромашки. Ромашки для мене. Ромашки в Нью-Йорку — це, як на мене, дуже зворушливо. Я ніколи не казала йому, що люблю польові квіти. Він підійшов майже впритул і, простягнувши букет, торкнувся губами мого чола.

— Це тобі.

— Я ж просила не привертати уваги, — ледь чутно прошепотіла я.

За його спиною вже стояла Вікі.

— Друзі, мені потрібна хвилинка, — він підняв руку вгору, щоби привернути увагу. Вікі відсахнулася й напружилася. Вона боялася того, що він скаже. Так само, як і я. Ба навіть сильніше. Вона при-тисла до губ кулак правої руки і вперлася очима в підлогу.

— Прошу тебе, не треба! — Я не знала, кого більше мені хотілося врятувати цієї миті — себе чи її.

— Я приніс Алісі букет ромашок на знак подяки за те, що вона допомогла мені знайти спільну мову з однією дівчинкою з групи ліплення. Я гадав, що ніколи не зможу достукатися до дитячого серця. А от Аліса все розставила по своїх місцях. Загалом, у нас тепер є штатний психолог. Звертайтеся, якщо треба.

Усі зааплодували. Мені здалося, що Вікі полегшено видихнула. І зробила це одночасно зі мною.

— Ходімо! — Джастін потягнув мене за руку.

У його кімнаті, де вчора вперше я відчула смак його губ, досі пахло моїми парфумами. Біля вікна стояла Вікі. Як їй вдалося випередити нас? Вона помітно нервувала й тепер смикала в руках носовичок. Цікаво, вона змогла вловити тут мій запах? Ще не застелений, у кутку лежав матрац, а на полиці стелажа стояли обгорілі свічки.

— Я невчасно? — У її голосі не було ні виклику, ні роздратування. І ця покірність вражала мене.

— Привіт, Вікі! — Джастін, навпаки, не приховував свого розчарування її присутністю. — Якщо чесно, у нас купа справ.

— Привіт! — Я простягнула дівчині руку, намагаючись пом’якшити незручність моменту.

— Гарні ромашки. — Вона без жодної заздрості подивилася на букет, легенько торкнувшись моєї руки холодними пальцями. — Добре, що ви знайшли спільну мову. Джастін мріяв познайомитися з вами. Він захоплений вашими роботами.

— Ви мене бентежите. — Її щирість радше вражала мене.

— Це його думка, ви лишень не подумайте, я не збиралася лестити вам. Я, взагалі-то, не дуже тямлю в живописі. Мені просто надзвичайно подобаються роботи Джастіна. — Вона крадькома глянула на нього й одразу відвела погляд.

— Він чудово пише, — усміхнулася я.

— О, йому напевно дуже приємно чути це від вас. — Вона трохи почервоніла. У її скромності було щось зворушливе. Вона й далі дивувала мене своєю самовідданістю.

— Вікі має рацію. Я завжди чекав зустрічі з тобою. — Джастін обійняв мене за талію, і я відразу забула про бідолашне закохане дівчисько біля вікна.

— Я, напевно, піду. — Вона все зрозуміла з наших очей.

На останньому слові її голос затремтів, і вона швидко вийшла з кімнати. По склу барабанив дощ. Я не чула провини перед закоханою балериною. У них із Джастіном, можливо, попереду ціле життя. Їй потрібно лише трохи потерпіти. Пережити пару місяців мого щастя, а потім повернути собі любов. Бо такій відданості належить винагорода.

Гучно грюкнули двері кімнати Джастіна. Я відійшла на крок, аби подивитися в його очі.