Київ — New York - Ірина Тетера

Я знала, що маю вирватися з його рук і поїхати в готель. Зателефонувати дорогою Полу і, пославшись на важливі справи, полетіти до Києва. До Олега. Забитися знову в свій напівмертвий кокон, у звичний світ, який висів на волосині. Але я просто хотіла, щоби Джастін був поруч. І все.

На вулиці заверещали гальма, а потім пролунав занадто різкий гудок автомобільного сигналу.

— Мені треба йти. — Я спробувала відсторонитися, закликаючи розум до перемоги над емоціями.

— Не йди. — Він міцно тримав мене в обіймах.

— Уже пізно, мені справді час. — Я провела рукою по його щоці, вперше відчувши ніжність на дотик.

— Вибач, — він відпустив мене. — Хочеш, я проводжу?

— Не варто, я піймаю таксі.

— Тоді до завтра, — він знову торкнувся мене губами.

Тепер уже нічого не могло зупинити мене. Я не пам’ятаю, як ми опинилися на матраці, куди подівся наш одяг, чи були зачинені двері до кімнати. Досі я не уявляла, що можна так несамовито віддаватися чоловіку, стаючи з ним одним цілим. Тієї миті мені слід було подумати про стосунки з Олегом, але хіба могла я про щось думати? Я божеволіла, безупинно повторюючи його ім’я. Мені подобалося промовляти, немов пробуючи на смак, кожен звук, переконуючись, що він поруч. Він відповідав стогоном, і я розчинялася в його руках, що блукали моїм тілом.

Досі Олег був моїм єдиним чоловіком. Одного разу, трохи перебравши віскі, я поділилася цим із Полом. Пам’ятаю, як він здивовано підняв брову й запитав:

— Бідна Алісо! Невже тобі не хочеться скуштувати забороненого плоду?

— Навіщо? — Я щиро не розуміла.

— Ну, бодай для порівняння.

— І мучитися все життя, якщо це порівняння буде не на користь Олега?

Тоді ми розсміялися. Тепер я розуміла, що мала рацію. З Олегом я ніколи не почувала нічого подібного. Джастін грав на моєму тілі, як на музичному інструменті. Знаючи наперед, яку витягне мелодію. Мені здавалося, що це він старший і досвідченіший за мене. І я підпорядковувалася його рухам, відкинувши реальність, переселившись на полотно, де була ескізом картини. Хтось невідомий, узявши мій образ, помістив його у вигаданий світ. Справжня сюрреалістична любов. І що є реальністю, а що — казкою, мрією? Розібратися було понад мої сили.

Ми просто стали одним цілим, зрослися настільки, що, здавалося, варто йому лише трохи відсунутися вбік — і я відчую нестерпний біль. Адже не можна не чути болю, відриваючи від себе частину власного тіла? Наша близькість була такою відвертою, що не доводилося думати про свою позу, про те, як цієї миті лежить волосся й наскільки голосно лунають стогони. Мені не кортіло здаватися кращою, ніж я є насправді. Мені хотілося, щоби він любив мене такою, якою я була. Розпатланою, блідою, щасливою. І, читаючи цю любов у його очах, я знов і знову зраджувала своє життя в ім’я свого щастя.

Джастін заснув, міцно притискаючи мене до свого оголеного тіла й час від часу стогнучи. Уві сні його обличчя здавалося ще більш дитячим, але не втрачало своєї бездоганності.

Що було найважче для розуму? Усвідомлення того, що я ні про що не шкодую. Я справді не почувала нічого подібного на докори сумління. Не було нічого, крім знемоги. І ця безстрашність перед катастрофою мого життя змусила замислитися.

Обережно, намагаючись не розбудити його, я підвелася й насилу відшукала в темряві хаотично розкидані речі. На щастя, таксі вдалося зловити біля самого входу. Коли ти потрапляєш у глухий кут і не можеш проламати стіну обставин, потрібно просто розвернутися й піти в інший бік. Так учив мене Олег. Тому я знала, що вранці полечу до Києва й «піду в інший бік». Просто повернуся в свою колію, з якої несподівано вибилася. Щоб уже ніколи не переступати поріг цієї школи, ніколи не відчувати його запаху й не чути його голосу. І лише це могло допомогти мені надалі не піддатися більшій спокусі зловити насолоду на попелищі свого життя. Я була певна, що зможу знайти в собі сили.

Уночі, хоч місто і не спить, на вулицях Нью-Йорка з’являється більше повітря та простору. Щільні дорожні затори ненадовго звільняють місто, дозволяючи розігнатися випадковим машинам. Я вдивлялася у вогні будинків та одиноких вітрин, що проносилися за вікном таксі занадто швидко, щоби встигнути стати частиною мого життя. Щоби хоч якось відвернути себе від настирливих думок, я уявляла людей, що живуть у цих будинках, і їхні життя. Я вигадувала їм звички та сімейні подробиці. Робила їх радісними або сумними й малювала в уяві їхні долі, розмірковуючи про те, що, можливо, і я — лише частина уявленої кимось картини. Мені подобалося думати так і звільняти саму себе од відповідальності.

У готелі, проходячи повз стійку портьє, я на ходу пригладжувала розпатлане волосся, намагаючись не зустрітися поглядом з адміністратором. Мій чорний плащ був не застібнутий, і, на свій сором, я виявила, що вдягнула светр навиворіт, коли поспішала піти від Джастіна. У холі було порожньо, і стукіт моїх підборів підривав тишу, привертаючи увагу сонного персоналу. Мені здавалося, що від мене пахне близькістю.

І що саме тому, вловлюючи запах, люди обертаються мені услід.

Зайшовши в ліфт і навіть не чекаючи, поки зачиняться двері, я зняла туфлі, підперши спиною стінку. Заплющивши очі, я спробувала забути про те, що сталося. Невдало.