Київ — New York - Ірина Тетера

У школі нікого не було. Я зрозуміла це, щойно побачила темні вікна, що відображають міське життя своєю самотністю. Тільки чорна вивіска з палаючими білими літерами освітлювала ґанок. Ми обійшли будівлю, і Джастін відчинив двері чорного ходу своїм ключем, ледве встигнувши ввести код на пульті сигналізації. Не вмикаючи світло, ми йшли довгим коридором до його кімнати. Двері були прочинені, і крізь цю щілину просочувалася ледь помітна смужка світла однієї з безлічі вулиць Нью-Йорка, який ніколи не спить. Ми ввійшли всередину, так само не вмикаючи світла. Я зупинилася в дверному отворі, боячись зачепити в темряві мольберт. Джастін, відпустивши мою руку, перетнув кімнату. Трохи покопирсавшись у ящиках, що стояли на стелажах, він дістав келихи і дві рівні квадратні свічки з білого воску.

— Проблеми з проводкою розв’язали лише за три дні до відкриття. — Він підняв свічки вгору, підставляючи їх під слабке світло вуличних вогнів, які потрапляли у вікно, так, щоб я змогла побачити. — А до цього рятувалися, як могли.

Джастін поплескав по кишенях і, так і не знайшовши того, що шукав, знову повернувся до стелажів. Піднявши кришку великої дерев’яної скрині, витягнув звідти плоский коробок сірників із глянцевим рекламним логотипом мережі стейк-хаузів. Він чиркнув сірником — і в пронизливій тиші, що нагадувала про наше усамітнення, шипіння сірки здалося осудливим бурчанням. Кімнату відразу осяяло м’яке жовте світло. Джастін опустив свічки на підлогу, а поруч розстелив плед, через що довелося змістити мольберт.

Ми пили шампанське, яке зразу проступило рум’янцем на наших щоках. Від нього завжди швидко п’янієш. Маленькі бульбашки газу, вишикувавшись змійкою та звиваючись, ударялися об стінки келихів, а потім злітали вгору, поспішаючи вирватися назовні. У кімнаті не було темно: повний місяць і вогні міста кидали легкі відблиски на стіни, підігруючи таїнству свічок. І язики полум’я відбивалися в його очах. Він без сорому вдивлявся в моє обличчя, а я перебирала пасма волосся, не знаходячи собі місця від хвилювання. Мені здавалося, що він відчуває це. А може, то я хотіла, щоби він це відчував. Ми були самі, і зазвичай переповнена голосами та звуками школа мовчала, немов боячись порушити чари митей, які належали лише нам. Або, навпаки, мовчала, розгубивши слова й обурюючись тим, що ця мить таки існує?

Тиша була особливо відчутна того вечора, бо вперше наша розмова не клеїлася. Алкоголь, що мчав на хвилях крові, приспав розум, і ось уже шалені фантазії, яким раніше не дозволялося спливати в уяві, метнулися, змінюючи одна одну. Про них не варто було говорити вголос. Може, тому розмова не клеїлася? У повітрі висіло збентеження.

— Знаєш, мій перший поцілунок трапився якраз через проблеми з електропроводкою. — Я вирішила будь-що-будь відвернути себе й Джастіна від «цих» думок.

— Що за історія? — Він прихилився спиною до стелажа.

— Мені було п’ятнадцять. — Я поставила келих на підлогу й обережно відсунула його, притримуючи за довгу ніжку. А потім, підтягнувши під себе коліна та зчепивши зап’ястя в замок, почала покусувати кінчик великого пальця лівої руки. — Ми приїхали на дачу до татового друга. «Будинок біля озера», — говорив про це місце тато. Великий, із червоної цегли, з різьбленими білими віконницями. «Комарине пасовище», — висловлювала свою думку мама. А мені там подобалося.

Так от, того літа в місті була нестерпна спека. Люди, рятуючись від задухи, тікали за місто, в такі самі будинки. А потім усі гуртом вмикали електроплити й вентилятори. Від перевантаження на лінії рівно о десятій вечора світло в нашому будинку згасло. Ми якраз пили чай у саду, біля яблуні. Тато і його товариш вирушили шукати на горищі ліхтар. У темряві, незадоволено бурмочучи щось собі під ніс, мама збирала зі столу посуд.

Я сиділа поруч із Сашком, племінником татового друга. Ми разом каталися на велосипедах, ганяючи навколо озера, і читали одне одному вголос книги зі шкільної програми, валяючись на зеленій траві. Коли світло згасло, він повів мене в глиб двору. Казав, що хоче показати дещо цікаве. Ми йшли, тримаючись за руки, і його долоня була дуже гарячою. Напевно, він хвилювався. Коли голоси батьків стали ледь чутні, ми зупинилися. У темряві я майже не розрізняла його обличчя. Лише відчувала, як наближаються його губи.

— А він щасливчик! — усміхнувся Джастін.

— Не думаю, — я знову взяла свій келих. — Мені тоді зовсім не сподобалася ця ідея, і він дістав ляпаса.

Джастін розреготався.

— Отже, — він нахилився вперед, опершись на виставлену вперед руку так, що його обличчя виявилося занадто близько, — мені треба подумати, перш ніж тебе поцілувати? І для цього недостатньо вимкненого світла? Дідько, схоже, я погано підготувався.

Я промовчала. Мені ставало важче дихати від його близькості. Я прибрала з плеча волосся, і цей жест допоміг мені відхилитися убік. Але дихати чомусь стало ще важче. Напевно, тому, що тієї миті я дихала ним, Джастіном.

Я випила свій келих практично залпом. Він знову потягнувся до мене, щоби налити ще. І саме тоді поцілував.

Пляшка глухо впала на підлогу, і волога пляма почала швидко розповзатися по пледу. Непосидючим бульбашкам вдалося нарешті звільнитися.

Моїх губ торкнулися його теплі губи: спочатку дуже обережно, немов питаючи дозволу, а потім цілком упевнено. І замість того, щоби зупинити Джастіна, я жадібно ковтала його дихання. Я не могла не відповісти йому, бо ніколи досі так не хотіла поцілунку. Я обняла його, і здавалося, що серце може вибити мені ребра своїми скаженими ударами. Він