Київ — New York - Ірина Тетера

у мене перед очима. Найбільше я бажала, щоби він не прибирав руку з мого обличчя. І щоби, перейнявши його безпосередність, я так само, не замислюючись, могла торкнутися і Джастінової щоки, відчувши на дотик його шкіру. Він усміхнувся мені й пішов по рядах, допомагаючи дітям. Там, де щойно була його рука, моє обличчя пашіло.

— Ну, що ж, заняття закінчилося. Завтра вас чекає сюрприз — ми ліпитимемо зі справжньої глини! — Джастін підморгнув Меггі, і вона заплескала в долоні.

Діти почали збирати речі.

— Ходімо, хочу дещо тобі показати. — Джастін потягнув мене до своєї кімнати. — Але відразу попереджаю, — він зупинився на порозі, — сьогодні я хвилююся значно більше.

— Нова картина? — Я пожвавилася.

Він лише усміхнувся у відповідь.

А потім відчинив двері, і мій погляд уперся в закріплене на мольберті полотно. Ця картина, як і попередня, була написана маслом. Темна вулиця, яскраві зірки, що відбиваються в калюжах разом із нічними вогнями міста. Дощ. Дівчина. Вона босоніж іде по мокрій стрічці асфальту. Її довге волосся, намокнувши, прилипло до спини. На ній бежева сукня-футляр. І жилетка, хутро якої стирчить урізнобіч, як у мокрої кішки. Однією рукою вона поправляє волосся, в іншій тримає туфлі. Вона зображена зі спини. Але я знаю, що вона всміхається. Це я.

— Ну що, вдалося піймати мить?

— Напевно, так.

Я не могла відірвати погляд від полотна. Він бачив мене такою, якою малював. І в його очах я була справді красива. Учора, коли я йшла до таксі, думаючи про нього, він дивився мені вслід. І запам’ятав цей момент.

— Тобі подобається?

Він підійшов іззаду зовсім близько, так, що кожен його видих зігрівав мені шию. Моє серце забилося частіше, а дихання стало переривчастим і важким.

— Як називається робота? — Я трохи відсторонилася, ситуація виходила з-під контролю, передусім тому, що я не хотіла її контролювати.

— «Аліса всміхається», — прошепотів він.

Я не вірила своїм вухам.

— Ти ж бачив мене зі спини. Як ти міг знати, що я всміхаюся?

— Просто відчув.

Він був явно задоволений справленим на мене враженням.

— Мене ніхто досі не малював...

Я повернулася до полотна й акуратно торкнулася власного силуету.

— Що робитимеш завтра?

— Вранці заняття... — Я говорила, не обертаючись, і далі розглядаючи картину.

— А потім?

Джастін торкнувся моєї руки, примушуючи подивитися на нього.

— Не знаю. — Мені здалося, що я почервоніла. Тільки б він цього не помітив!

— Я хочу поїхати в Коні-Айленд. Складеш мені компанію?

— Це те місце, куди О’Генрі відправляв розважатися своїх героїв?

Він кивнув.

— Із задоволенням.

— Чудово! — Він знову підійшов зовсім близько.

— Чудово! — Не знаючи, куди себе подіти, я поплескала його плече ідіотським жестом і поспішила до виходу.

— До завтра, Алісо! — Задоволена усмішка вгадувалася навіть у його голосі.

Я не відповіла.

У Коні-Айленд ми їхали на метро. Уже стоячи в щільно набитому вагоні гілки F, Джастін шепнув мені на вухо:

— Це найдовший маршрут. Він петляє по Брукліну й доїжджає до Коні-Айленда приблизно за годину з чвертю.

— Є коротший? — Я здивовано дивилася на нього. Він лише лукаво всміхнувся, примруживши по-лисячому хитрі очі. — То чому ми їдемо цією дорогою?

— Я знав, що тут буде тісно, година пік, а отже, ми стоятимемо, притулившись одне до одного. Хіба міг я проґавити цю можливість?

Я штурхнула задоволеного Джастіна ліктем у бік. Це було просто показною демонстрацією. Я теж насолоджувалася близькістю його тіла. І з кожним погойдуванням вагона, якій летів у темряву тунелю, поїзд метро зближав нас ще сильніше, наповнюючи мене теплом ізсередини. Якоїсь миті я подумала, що хочу якнайдовше їхати в цьому вагоні, що з’єднує стукіт коліс з ударами його серця.

— У Коні-Айленді відкрили перший у світі фаст-фуд і побудували перші «американські гірки», — сказав Джастін, коли поїзд зупинився на однойменній станції.

Її термінал — найбільший у Північній Америці. По суті, він радше подібний на маленький вокзал, ніж на зупинку метро — під його дахом заховані вісім шляхів і чотири депо кожної гілки.

Ми вийшли в центральний хол станції, де замість меморіальної скульптури була встановлена рятувальна вишка з усією необхідною пляжною екіпіровкою у вигляді жилета, кола та брезентової парасольки оранжевого кольору. Джастін ішов на кілька кроків попереду. Його хода здавалася мені кумедною: він підстрибував на кожному кроці й ледь помітно сутулив плечі, тримаючи руки в кишенях.

Я бачила, як метеляються краї його темно-синьої куртки. На плечах висів коричневий рюкзак із емблемою спортивної фірми. Боячись загубитися в натовпі, я сама взяла його за руку, опустивши свою долоню до його кишені. Він навіть не обернувся, пробираючись до виходу, лише міцно стиснув мою долоню.