Київ — New York - Ірина Тетера

двадцять. Або навіть сімнадцять. Що це моє перше в житті справжнє побачення. І ми, взявшись за руки, біжимо бозна-куди, не звертаючи уваги на здивовані погляди оточуючих. А вдома мене чекають батьки. Які не питатимуть, де я так затрималася. Вони зрозуміють все відразу з блиску моїх очей і повірять, що я зможу не наробити дурниць, насолоджуючись першим у житті коханням. Звичайно, вони подарують мені можливість самій приймати рішення.

Інше життя з іншою Алісою. Життя, яке я так і не встигла прожити. Двері, у які не ввійшла.

Ми зайшли до маленької кімнати, у центрі якої стояв мольберт. Я озирнулася. У кутку, просто на підлозі, лежав матрац. До стіни навпроти величезного вікна був прикріплений стелаж. На його нижній полиці рівним стосиком розташувалися речі: пара джинсів, кілька футболок і пайта. Решта — книги: біографії та збірники репродукцій відомих художників, класика, якісь підручники й десятки маленьких глиняних статуеток.

— Кейт дозволила мені пожити тут. — Він простежив за моїм поглядом, який досліджував кімнату.

— То це твій барліг?

Його потішило таке порівняння.

Я повільно обійшла кімнату по колу, торкнувшись кінчиками пальців маленького гномика з глини, і зробила крок до мольберта.

На полотні була балерина. Я впізнала її зразу. Вікі. Сіро-рожеві тони. Правильний обрис тіла. Красиво вигнута спина. Джастін був, безперечно, талановитим. Ця дівчина здавалася такою тендітною та природною. Ще мить — і вона зістрибне з аркуша паперу й продовжить свій танець тут, у цій кімнаті-майстерні.

Звісно, я відразу помітила, що обриси балерини та моделювання світла й тіні в цілому були пом’якшені, щоби передати повітря, яке її огортало.

— Ти обіцяла...

Я обернулася. Він підпирав спиною одвірок, злегка схиливши голову праворуч.

— Я і не збиралася критикувати. Ти гарно малюєш. Сфумато?

— Лише спроба.

Я ще раз подивилася на картину:

— Мені завжди подобалися балерини Дега. Особливо «Блакитні танцівниці». Але ця робота схожа на «Танцювальну залу». Я маю на увазі образ дівчини...

— Де ти навчилася англійської? У тебе майже немає акценту, — остаточно зніяковівши від моєї оцінки, він поспішив змінити тему.

— Займалася з викладачем, щойно познайомилася з Полом. Мене дратувала його перекладачка, і це був єдиний спосіб позбавитися її.

Він знову всміхнувся. У нього неймовірна усмішка. Я могла б назвати її ангельською, якби не ті диявольські бажання, які вона викликала в мені.

— У казці про Алісу та Країну чудес не було гномиків, це з Білосніжки, але візьми його собі. — Він кивнув у бік полиці.

Я знову доторкнулася до фігурки.

— Нехай він буде твоїм талісманом.

Я поклала фігурку в сумку й повернулася до дверей.

— Напевно, мені час.

— Я показав тобі свої картини, тепер твоя черга. — Він досі стояв біля входу, перегороджуючи мені дорогу.

— Іншим разом. Я дуже втомилася після перельоту. Піду попрощаюся з Полом і Кейт. До побачення.

Я наблизилася до нього майже впритул. Настільки, що відчувала на своїх губах його дихання. Все тривало близько трьох секунд, але мені здалося, що Земля призупинила свій квапливий рух, даючи можливість відчути цю мить до кінця. Лише крок — і я могла опинитися в його обіймах, вщент розбивши своє життя. І те, що я уявляла можливість цього кроку, лякало більше за наслідки. А потім він обережно підняв руку й провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Знизу вгору та назад.

— До побачення, Алісо! Я чекатиму завтрашнього дня. — Він зробив крок убік, звільняючи вихід.

Я йшла темним коридором на світло й голоси загальної зали. Він дивився мені вслід. Я відчувала це, і мене кидало в жар. Крапельки поту проступили між лопатками. Наприкінці коридору я озирнулася. Він іще стояв у проході. Світло з кімнати за його спиною було схоже на ангельське сяйво. Я не бачила його обличчя, але мені здавалося, що він усміхається. Ще крок — і залишилися тільки удари серця, що заглушали стукіт моїх підборів по мармуровій плитці підлоги. «Він чекатиме завтрашнього дня», — нашіптували зі стін герої безмовних раніше картин. І я раз-у-раз оберталася на їхні голоси.

Пол засмутився, що я не дочекаюся десерту. Він вибирав його особисто.

По дахах тарабанив дощ. Я не стала чекати таксі й повільно побрела в бік універмагу в кінці вулиці, сподіваючись зловити машину там. Туфлі я несла в руках, голосно ляскаючи по холодних калюжах. Панчохи на ступнях порвалися. Мені було добре, і я всміхалася. Я так і не встигла дійти до універмагу. Поруч зупинилася жовта машина таксі. Я сіла на заднє сидіння, прибравши мокрі пасма з обличчя, і назвала готель.

— Змокли? — Таксист співчутливо подивився в дзеркало заднього виду.

— Чарівний вечір. — Я всміхнулася до нього.

Тієї ночі мені вперше наснився Джастін. Ми гуляли піщаним пляжем, тримаючись за руки, і теплий океан торкався наших ніг.

Ранок почався із дзвінка будильника. Я насилу розімкнула очі й занадто довго простояла біля шафи, підбираючи одяг. Тому довелося відмовитися від улюбленої вівсянки, замінивши її чашкою кави з круасаном — перше, що я знайшла на шведському столі за сніданком. Бачила б мене Машенька! Але на мені були обтягуючі