Київ — New York - Ірина Тетера

— Я пропонувала тобі поїхати зі мною.

— Сама знаєш, робота. Ти вже в готелі?

— Ні, зараз піймаю таксі. — Металевий голос диспетчера, що оголошував рейси, позбавив необхідності пояснювати, де я.

— Сподіваюся, тобі сподобається номер, який я замовив для тебе. Я люблю тебе!

— І я! — Я завжди так відповідала. Це була звичка.

«...Перше, що нас вразило в Нью-Йорку, — це його «голос»: несамовитий крик сирен поліцейських автомобілів, стривожений гавкіт собак і передзвін мідних дзвонів на пожежних машинах, якій розбурхував свідомість; безперервний гуркіт моторів, шелест шин, стук голосів і свистків, котрими швейцари численних готелів викликають таксі...» Може, коли в 70-х роках XX століття автори так описували Нью-Йорк у книзі «18000 кілометрів Сполученими Штатами Америки», це місто справді було напруженим, нервовим, злісно-загрозливим. Не дивно, адже такої думки дотримувалися й журналісти International Herald Tribune. Свого часу ця газета стверджувала: злочинці в Нью-Йорку вбили й поранили людей більше, ніж уся Америка втратила вбитими та пораненими в Першій світовій війні.

Нью-Йорк на початку XXI століття мав іншу репутацію — це місто добилося найнижчого рівня злочинності серед двадцяти п’яти найбільших американських мегаполісів.

Для мене ті самі звуки Нью-Йорка стали сигналами поспіху, суєти, ділової напруги та свята життя, яке не закінчується ні вдень, ні вночі, ні взимку, ні влітку.

«Велике яблуко» прийняло в себе мільйони людей, які представляють сотні націй. І тепер, розмальований яскравими фарбами усміхнено-білозубої Африки, Нью-Йорк співає загадковим голосом Індії, кричить мовою китайських зазивах, грає на німецькій губній гармошці, рахує гроші з прискіпливістю британського банкіра, готує за рецептами кухонь усіх країн. І дивиться в майбутнє як підкорювач світу.

Це не крапка на карті, не штат або країна. Це — усесвіт, який уміщається на маленьких клаптиках острівної землі в бухті Гудзону. І лише Бронкс, якій міцно розташувався на материку, зарозуміло заявляє від імені міста: Нью-Йорку належить Америка й усе решта, що в неї не вмістилося.

Я легко піймала таксі біля аеропорту. Водій слухав реп. Це моя музика. Jay Zі Alicia Keys співали про те, що в їхньому Нью-Йорку, одному на двох, у місті бетонних джунглів, здійснюються мрії. Адже тут немає нічого неможливого. Я розглядала через скло людей, які метушилися й поспішали невідомо куди, і вірила Jay Z.

Водій ледь чутно підспівував і, намагаючись встигнути за жвавим репером, ковтав закінчення. Я насилу розрізняла слова, але мені таки подобалася ця пісня. І подобалося це таксі. І це місто.

Якби зі мною був Олег, на його обличчі, напевно, з’явився б не-вдоволений вираз. Він слухав тільки класичну музику й часто просив мене скласти йому компанію, вирушаючи на концерти симфонічних оркестрів. На мій сором, я вмирала від нудьги на подібних вечорах, а віртуозні помахи паличок диригента лише дратували. Напевно, те саме почуття долало Олега, коли він чув «мою» музику. Часто, не зумівши побороти бридливий вираз на обличчі, він вривався в мою майстерню і, намагаючись пом’якшити невдоволення, смиренно просив зробити тихіше. Він майже завжди посилався на головний біль або на справи, що вимагають цілковитого зосередження.

Олега поруч не було. І я попросила водія підсилити звук. Він зробив голосніше, усміхнувшись до мене.

Олег забронював для мене номер у готелі Trump Soho. Він знав, що я буду в захваті від 46-поверхової скляної вежі, зведеної за проектом знаменитого дизайнера Девіда Роквелла. До того ж готель знаходився в Сохо, одному з моїх улюблених районів. Колись він був місцем концентрації художників і їхніх галерей. З часом більшість перебралися в дешевші райони.

Але мені таки подобалися ці вулиці, забиті будівлями з чавунними фасадами в різних стилях, з абсолютно неймовірними елементами декору. А ще недалеко від готелю була галерея Мімі Ферст із таємничою «багатогрудою Кибелою» Михайла Шемякіна, яка стоїть на тротуарі біля входу. У цій галереї виставляють і продають роботи наших художників, і я почувалася як риба у воді поруч із нею.

Просторий готельний хол був виконаний у темних тонах. Я підійшла до стійки портьє й простягнула документи адміністратору, отримавши натомість ключі від combination suite. Хоча Олег наполягав на дорожчому варіанті, мені вдалося переконати його, що багато зайвих кімнат лише пригнічуватимуть порожнечею.

Номер у спокійних бежевих тонах вразив величезними вікнами до самої підлоги. Спочатку навіть здавалося, що частина стін — скляна.

Дизайнерські меблі від Fendi Casa та постільне приладдя Bellino доповнювали приємні враження. Простора ванна кімната була прикрашена елементами з бронзи й кам’яними стільницями.

Я прийняла душ і вдягла готельний халат. Вони завжди висять у ванних кімнатах люксів гарних готелів. Білі, з пухнастою махрою й емблемою готелю, яка вишита на грудях із лівого боку. У них мені завжди було затишно, немов я приміряла на себе інше життя.

На тумбочці стояв букет білих троянд із маленькою листівкою від Олега. Він завжди дарував мені білі троянди. А я ніколи не говорила йому, що люблю польові квіти. Мені не хотілося його засмучувати. Або створювати незручності, ламаючи звичні стереотипи.

Залишаючи на підлозі мокрі сліди, я підійшла до вікна й сіла за мольберт, заздалегідь встановлений на моє прохання. Тепер можна працювати. Раз-у-раз поглядаючи у вікно, я накидала невеликі графічні ескізи перехожих. Я завжди знала: якщо уважно спостерігати за людьми, які цього навіть не підозрюють, можна зафіксувати миті, вирвані з нескінченного потоку суєти. Мені не вдавалося розгледіти всі деталі, але їх одразу домислювала моя уява.

На аркуші з’явився рожевощокий малюк у візочку, який випустив зі своїх маленьких ручок повітряну кульку. Вона летіла чер-воною плямою на блакитному полотні неба,