Київ — New York - Ірина Тетера

— Це означає, «я подумаю»?

— Це означає: мені гарно з тобою. Удвох.

— Алісо, ти найдивовижніша жінка з усіх, кого я зустрічав. — Він обійняв мене сильніше.

— Удам, що повірила. — Я роз’єднала його руки й пішла в бунгало.

Я не винесла мольберт. Олег іще довго сидів на дерев’яному помості, звісивши ноги. Я добре знала, коли йому потрібно побути самому.

Офіційно ми не були одружені, але для мене зовсім нічого не означав горезвісний штамп у паспорті, якого так прагнуть дівчата. Я рідко робила вчинки, що не мають для мене жодного сенсу. Ця печатка не могла нічого змінити в моїй долі, то навіщо вона? Я ніколи не збиралася ділити з Олегом майно, якби нам судилося розлучитися. Я ніколи не думала про те, що це може статися. Наші стосунки залишалися стабільними, і забруднена сторінка паспорта була зовсім не потрібна. Олег любив мене, без жодних гарантій. Хіба можуть мати гарантії почуття?

Як ніхто інший, він умів вгадувати мої бажання, обертаючи життя на свято. Саме він навчив мене вірити в те, що якщо щиро чогось бажати — це обов’язково станеться.

У мій двадцять п’ятий день народження, коли Олег вирішив, що я дозріла для цього, він подарував мені галерею. Alice in Wonderland — побачила я неонову вивіску на затишному будиночку в центрі міста, коли він дбайливо вивів мене з машини та дозволив розплющити очі. «Моя країна чудес», — подумала я.

Ставши повноправною господинею галереї, я мусила з головою піти в роботу. Не помічаючи шаленої втоми, точніше, заплющуючи на неї очі, я жила з одним відчуттям: поява Alice in Wonderland допомагає мені бути абсолютно щасливою.

Я раптом збагнула, якими популярними стали мої роботи. Досі не розумію, як, але я стрімко зайняла, як то кажуть, власну нішу в культурному житті столиці, поступово виходячи за її межі. Відверто кажучи, я ніколи не шукала визнання, але, на власний подив, дедалі частіше зустрічала своє ім’я на сторінках модних журналів.

До того ж про мене заговорили критики, а відомі галереї шикувалися в чергу, очікуючи моїх виставок. У мене ніколи не було мети стати популярною. Я просто писала свої картини серцем, відчуваючи кожен мазок.

Усе це божевілля навколо моїх робіт принесло перші «шалені» гроші, які я не стала витрачати на одяг і брязкальця. Мені хотілося робити щось корисне. І це не було показухою або прагненням досягти схвалення оточуючих. Це було моїм внутрішнім станом. Немов підлаштовуючись під нього, життя звело мене з художниками, які займалися благодійністю. Я, не роздумуючи, опинилася серед них. Тоді ще навіть не уявляючи, з чим мені доведеться зіткнутися на цьому шляху.

Спочатку все було досить просто. Ми купували апаратуру для реанімацій і центрів переливання крові при дитячих лікарнях, шерстили Інтернет у пошуках клінік, які бідували, та їздили туди, щоби запропонувати свою допомогу. Під час одного з таких візитів хтось із лікарів попросив дати уроки малювання в лікарні, де хворі на рак діти доживали свої життя, які не встигли навіть розпочатися. Про те, що загрожує цим пацієнтам, лікарі знали. Так само, як і батьки, хоча ніхто з них не хотів вірити в такий кінець. Але самі діти, у яких, здавалося, вже не залишилося в серці місця для надії, ні на хвилину не замислювалися про смерть. Вони жили вірою в диво. Хіба мали інший вихід? Вони навіть не думали про нього.

Так я і відкрила для себе зовсім інший світ. Пам’ятаю, саме ця непохитна віра здивувала, коли я вперше опинилася в коридорах тієї самої онкологічної лікарні. І, всупереч приреченій та визначеній реальності, вже на кінець нашого першого заняття я помітила, що неймовірно яскраві картини цих дітей сповнені фарб і світла.

Нудьгуючи за безтурботною свободою, яка панувала за похиленим парканом лікарні, вони малювали своїх однолітків — інших, здорових. Тих, що летять на велосипедах назустріч вітру. Хлюпо-чуться в морі, довіряючись хвилям. Не ховаються від сонця, гріючись у його променях. Позбавлені всього цього, маленькі пацієнти страшної клініки, як і я, довіряли свої мрії аркушу паперу. Віра в диво не давала їхнім наповненим життям картинам шансу на приреченість. А розгублені художники, щосили намагаючись бути переконливими, награно всміхалися й обіцяли своїм учням, що їхні мрії дуже скоро здійсняться. Дорослі вірили, що ця неправда була на благо. Чи мали вони право вчинити інакше? Хтозна...

Діти не кривили душею. Вони напевно знали: чудеса трапляються. Бодай іноді. Якщо в них вірити. І, не зраджуючи своїй вірі, вони слабкими тремтячими пальцями виводили на папері невмілі закарлючки. Ці дитячі малюнки були більш зворушливими й щирими, ніж сухі професійні роботи.

Марно говорити, що нам, успішним і здоровим, ці уроки давалися важко. Я дедалі частіше чула відмовки колег. Їхнє завзяття відвідувати хворих дітей згасало з кожним днем. Точніше, хай як жорстоко це прозвучить, із кожним згаслим життям. І вже через рік я їздила до лікарні сама. Інші художники обмежувалися грошима, переведеними на рахунок клініки.

Я не звинувачувала їх. Це справді було дуже важким випробуванням. Багато хто з моїх колег впадав у депресію, варто було їм побачити порожні панцирні сітки на ліжках у палатах, де ще вчора жила дитяча надія. Дорослі знали: у цих стінах усе залежить від випадку, від сліпої волі долі. Знала це і я. І намагалася закінчити з кожною дитиною її роботу, не відкладаючи нічого на завтра. Бо завтра могло не бути. А вони не розуміли мого поспіху.

У цих лікарняних стінах, не бажаючи миритися з реальністю, текло буденне життя. І діти, подібні на інопланетян своєю блідою шкірою й безволосими головами, поспішали в коридори, щойно медсестри виймали з їхніх вен