Київ — New York - Ірина Тетера

темний пушок над верхньою губою. У її зовнішності було щось диявольське, і, напевно, саме це мене відштовхувало.

Усі чоловіки втрачали голову, коли вона дарувала їм усмішку. І, знаючи про свою владу над ними, вона вміло цим користувалася.

Близько року її полотна приносив худорлявий юнак, який нічого не тямив у живописі. Він мав великі блакитні очі та світлі кучері, що спадали на бліде, напівпрозоре обличчя. Синюватий відтінок його шкіри завжди наводив мене на думки про проблеми зі здоров’ям.

Юнак, не помічаючи нічого навколо, мовчки розставляв картини коханої на іржавих розхитаних підставках і відразу йшов. Але ненадовго. Він повертався не пізніше, ніж за чверть години, при-носячи дешеву світло-коричневу каву в пластиковому стакані.

Вгледівши юнака в натовпі, художниця махала рукою, оголюючи криві жовті зуби. Іноді він залишався з нею до обіду, захоплено стежачи за кожним помахом її пензля, якщо вона малювала, або шепотів щось їй на вухо, сидячи поруч і насолоджуючись цим моментом близькості, погладжуючи заляпану фарбами долоню. Він завжди дуже міцно, так, що біліли кісточки на пальцях, стискав її руку перед тим, як піти. І в його погляді було стільки неприхованих емоцій, аж я мимоволі відводила очі, відчуваючи, що підглядаю в замкову шпарину та, не маючи на це права, пхаю носа у їхній світ — один на двох.

Увечері він незмінно повертався, щоби допомогти їй зібрати полотна. Вона жадібно цілувала його губи, плутаючись брудними пальцями в світлих локонах, не зважаючи на перехожих, які витріщалися на них. Він обережно гладив її волосся й торкався губами чола. Питав, як минув її день. Чи не змерзла? Чи не втомилася? Що нового встигла намалювати?

Вона всміхалася та проводила вказівним пальцем по його щоці, називаючи ангелом, запевняючи, що навічно кохає.

— Як це — кохати? — питала я, зазираючи в її темні бездонні очі. Такі розмови траплялися між нами не раз.

— Аліско! — Вона драматично зітхала, прибираючи за вуха темні важкі пасма. — Кохання не можна пояснити словами. Просто ти хочеш, аби цей чоловік завжди був із тобою поруч. І все.

— Хіба це не егоїстично? — обурювалася я.

— Невже ти ніколи не любила? — відповідала вона питанням на питання і всміхалася. Усмішка була самовдоволена й нахабна.

Я стенала плечима, а потім відверталася. Я любила своїх батьків. Але це було раніше, в житті іншої, щасливої Аліси, і я забороняла собі згадувати, якою буває любов. Я взагалі була скупа на почуття. Ні, я не була жадібною. Просто я розучилася висловлювати те, що кипіло всередині мене. І цьому допомогли обставини.

У день похорону батьків я вила вовком на лавочці біля будинку. Тоді літня сусідка з під’їзду напроти підійшла до мене і, погладивши по спині, сказала:

— У тебе велике горе, крихітко! Але не треба це всім показувати. Ну, дехто поспівчуває. Але запам’ятай: якщо тебе жаліють, це означає, що ти жалюгідна та слабка. А люди не люблять слабких. Тому навчися тримати свої емоції в собі. Бо просто заклюють.

І я навчилася.

А потім, одного похмурого дня тієї осені, яку я провела з вуличними художниками, східну принцесу привіз темноволосий хлопець на старенькій «шістці», яка заходилася в страшенних приступах «кашлю». «Ангела» не було. Від нового залицяльника художниці тхнуло потом і дешевим одеколоном. Він дістав із багажника її полотна й недбало кинув їх на асфальт нерівним стосом, не зважаючи на благальний хрускіт рам. Залишив жадібним поцілунком багряний синець на її шиї й пообіцяв заїхати ввечері. Він додав щось іще незнайомою мені мовою — схоже, ця фраза була зрозуміла лише їм двом. Задоволену художницю осяяла усмішка, яка здалася мені вульгарною.

«Ангел» прийшов близько опівдня. Він був блідіший, ніж зазвичай. Ставши навпроти її робіт, так і не наважився відірвати розгублений погляд від бруківки. Його біль проступив опуклою веною на шиї та бився в конвульсіях в унісон з ударами серця. Мені здавалося, що він, як епідемія, може передаватися повітряно-крапельним шляхом, що ще зовсім трохи — і жовто-червоне місто, підкорившись його владі, стане сірим і похмурим. Художниця теж відчу-вала дискомфорт від присутності «ангела». Вона попросила, щоби він пішов. Так само, як пішла її любов. Непомітно й безболісно, бодай для неї.

Уночі був сильний вітер, і, здавши свої позиції перед його поривами, дерева оголили гілки, вмить утративши всі свої фарби, потонувши до ранку в тумані, немов захлинувшись у невиліковному болю «ангела».

Люди — не лебеді. Їхня любов не сильна вічністю.

Хоча це коротке кохання мало свою колосальну силу. Непохитною рукою долі воно зламало «ангелу» крила на очах у байдужих перехожих. Напевно, він потребував його, як повітря. А може, «ангел» просто вигадав це кохання, наділивши примарними якостями й неіснуючими достоїнствами?

Десь за півроку, коли мені остаточно набридло стежити за постійними оновленнями списку залицяльників легковажної художниці, разом із першими теплими промінчиками весняного сонечка на узвозі з’явилася молодша сестра «ангела». Їй було не більше десяти років, і вона мала такі самі сумні прозорі очі. Вона підійшла до художниці і, перебираючи в руках стрічку, вплетену в біляву косу, попросила провідати його.

Після їхнього розриву «ангел» явно здав, закинув інститут, припинив спілкуватися з друзями, рідко виходив із дому. Напади почалися приблизно два місяці тому. Лікарі діагностували пухлину в головному мозку, він потребував термінової операції. Але «ангел» навідріз відмовився лягати до лікарні та приймати хоч якісь ліки. Його життя урвала любовна зрада. І це сталося значно раніше, ніж напади, які його не лякали. Тепер він не розумів,