Київ — New York - Ірина Тетера

Через кілька місяців швидко прогресуюча пухлина стала практично непереможною. Він довго лежав без тями, не впізнавав рідних і близьких, бився в епілептичних припадках. Лише ночами, коли краплі холодного поту проступали на лобі, його обличчя, здавалося, ставало світлим і живим. А коли на потрісканих губах проступала усмішка, він ледь вловимо пошепки повторював ім’я художниці.

Крихітка сестра вірила в дива, тому і прийшла на узвіз.

Художниця поскаржилася на сильну зайнятість, але пообіцяла зробити все, що зможе, і провідати хворого, щойно випаде нагода. Не чужі ж люди.

— Ти передавай йому мої вітання! — Вона сіла навпочіпки й узяла за руку сестру «ангела», дивлячись на неї знизу вгору. — І, знаєш, візьми ось це, віддай йому. — Художниця згорнула в рулон одну зі своїх робіт — церква на Андріївському узвозі — і простягнула її дівчинці.

Через тиждень я запитала про нього.

— Я не встигла, — струшуючи сигаретний попіл на черевики, вона говорила так буденно, наче проґавила. — Він пішов.

— Як ти? — Я хотіла зрозуміти, що вона відчуває тепер.

— Що мені станеться? — махнула вона рукою, намагаючись виказати байдужість. — Чи це я його просила не пити ліки? Алісо, кожна людина завжди має вибір. У всьому. І все, що з нами трапляється, — результат зробленого нами вибору. Його вже немає. — Вона розвела руками, а потім подивилася на мене. — Отже, він так хотів.

— Коли ти пішла, хіба був у нього вибір? — Я не стримала емоцій, і мій голос прозвучав занадто різко та грубо, але мою співрозмовницю це анітрохи не збентежило.

— Звісно. — Вона кинула сигарету на тротуар і наступила ногою. — Він міг обирати — прийняти наше розлучення чи ні. Він не прийняв...

Тоді я і зрозуміла, що вона зовсім не почувається винною. Та й чи була ця вина насправді, теж питання неоднозначне.

Але я таки запитала її про те, що хвилювало мене найбільше:

— Тобі боляче? — Я дивилася в її очі, шукаючи там хоч натяк на скорботу.

— Ні. — Вона відвернулася, ховаючи від мене погляд. — Просто дивно, що я вже не зможу побачити його.

Вона дивилася на храм, а я далі спостерігала за нею.

— Дивно, що тепер у церкві доведеться запалювати свічку біля розп’яття, а не перед ликом Богородиці. І ще мені дивно думати, що він уже ніколи не прийде. От і все. А болю немає.

Я не повірила. Я досі вважаю, що він ще з нею, вона бачить його щоночі в неспокійних снах. Бо ангели не вмирають.

Після тієї нічної розмови, коли ми з Олегом усвідомили, що назавжди залишимося вдвох, він став ще більш турботливим і дбайливим. Він почувався винним. Я не розуміла, чому. Я ніколи не звинувачувала його. Мене цілком влаштовувало наше життя, і я не збиралася міняти його на щасливе материнство. До того ж я чудово розуміла, що пелюшки й безсонні ночі віднімуть у мене живопис, а для мене це було б непоправною втратою. Тому я закрила для себе цю тему, прийнявши все, що відбувається, як даність. І ця даність не завдавала мені того болю, з яким доводилося жити Олегу.

Ми поверталися до цієї розмови. Лише раз. Це сталося приблизно через рік після візиту до лікаря. Для мене все виглядало вкрай несподіваним: я була впевнена, що Олег давно звикся з настирливою думкою про дітей і перестав мучити себе. Але, як виявилось, я не надто добре його знала.

Ми були у відпустці на Мальдівських островах. Олег пірнав з аквалангом, а мені подобалося просто малювати океан, сидячи на березі. Ніколи раніше не думала, що пісок може бути таким білим.

Того ранку, коли Олег зважився поговорити зі мною, я прокинулася рано і, щоби не заважати йому відсипатися після важких робочих буднів, вийшла на дерев’яний поміст, що з’єднував наше бунгало з островом. На горизонті, у рожевій заграві світанку, прокидалося сонце. Просто піді мною білою мильною піною тихо сичав прозорий, наповнений життям океан. І легкий вітерець гнав по небу пухнасті хмари. На екваторі небо зовсім низьке, от чому здається: стань навшпиньки — і торкнешся його рукою. Справжній рай на землі.

Я чула, що Олег вийшов на поміст слідом за мною, але не обернулася. Він обняв мене зі спини, провівши колючою щокою по моїй вилиці.

— Знаєш, Алісо, ми могли б піти на штучне запліднення. Зараз це звичайне діло. — Він зробив паузу. — Ми підберемо максимально схожого на мене донора. Якщо ти хочеш стати мамою.

Я подивилася йому в очі. Складно було навіть уявити, скільки безсонних ночей він витратив на те, щоби зважитися на цю розмову. Кожне слово давалося йому важко, я бачила, як тремтіли його руки та дрижав голос.

Утім, він міг дихати вільно й не хвилюватися через свою пропозицію. Я не хотіла ставати мамою. Для мене це була завелика й нічим не виправдана відповідальність. Мені подобалося жити для себе. І тим паче я не хотіла бути мамою зовсім чужої дитини. Носити під серцем частинку людини, яку я навіть жодного разу не бачила. І злитися з нею в одне на двох життя...

Олег дивився кудись за горизонт.

— Правда, красиво? — Я обернулася й поцілувала його в