Київ — New York - Ірина Тетера

— Не намагайтеся забути про те, що вона була. Навчіться жити з тим, що вона була не така, як більшість дітей. Усміхайтеся, згадуючи про неї. Вона цього дуже хотіла. Напевно, мої слова зараз видаються вам абсурдними. Але ж ви не можете нічого змінити. І нехай нам не дано дізнатися, куди йде душа, поки не закінчиться відведений нам термін, це не має перешкодити вам вірити: по той бік реальності, забувши про фізичні страждання, вона матиме спокій, побачивши вашу усмішку.

Жінка, не перебиваючи, вслухалася в кожне моє слово. А потім, помовчавши з хвилину, дістала з кишені фотографію та провела пальцями по закарбованому на ній блідому обличчю. Востаннє схлипнувши, вона зібрала всю волю в кулак і всміхнулася. Вона всміхалася, не помічаючи, як котяться сльози по її щоках. Вона не бачила, як я вийшла з палати. Її донечку звали Ангеліна. Гарне ім’я.

На порозі я зіткнулася з хлопчиком з сусіднього блоку. Він злякано заглядав за мою спину:

— А де Ангеліна?

— Її немає.

— Виписали?

Я невизначено кивнула та прошепотіла:

— Зараз у неї все гаразд.

— А чому її мама плаче? — Він не міг збагнути, чи можна вірити моїм словам.

— Від щастя. — Я поклала руку на його плече.

— Зрозуміло. — Він позадкував, потім повернувся й за мить уже біг по коридору, підриваючи тишу лікарняних стін. — Друзі! — кричав він, заглядаючи в усі палати. — Ангелінка одужала! Ура! Чуєте мене! Ангеліну виписали!

— Щастить їй! — промовила, проходячи повз мене, лиса дівчинка.

Увечері того дня, вийшовши з лікарні, щоб їхати додому, я довго сиділа в машині на парковці. Я не заводила двигун, лише дивилася, як знехотя, поскрипуючи, «двірники» розмазують по лобовому склу осінню негоду. Вітер завивав у водостічних трубах. А я всміхалася жовтому листю, яке кружляло над алеєю, вдихала вологий, тягучий запах дощу. Я ловила й запам’ятовувала кожен момент цього життя. Бо остаточно зрозуміла, що не можу знати напевне, скільки разів іще для мене настане осінь.

Не дивно, що багато художників не витримували в лікарні.

У галереї все було простіше. Там я знайомилася з безліччю людей, котрі мали той чи інший стосунок до богемного світу мистецтва. Вони не були обтяжені страшними проблемами та втратами, принаймні вони не говорили про це вголос. Наші розмови зводилися до живопису. Я виставляла чиїсь роботи в себе, натомість хтось виставляв мої, і моя популярність молодої просунутої художниці зростала. Я їздила світом у товаристві так само відданих своїй справі людей, відвідуючи конференції, школи, фестивалі, аукціони та галереї. І все це шалено мені подобалося.

За тиждень до того, як я опинилася на борту літака, що прямував до Нью-Йорка, мені зателефонував Пол. Він американець. Наша співпраця, переваливши через дворічний рубіж, поступово уподібнилася до дружби. Відтоді, як ми познайомилися, він виступав у ролі агента, часто виставляючи художників-початківців у моїй галереї.

Пол повідомив, що в Нью-Йорку відкривають нову школу сучасного мистецтва. Спочатку збирають знаних майстрів, і, звісно, моє ім’я прикрашає список запрошених. А потім — лекції для обдарованих студентів, благодійні заняття з дітьми з неблагополучних сімей і ще багато подібних речей, які завжди супроводжують захо-ди такого штибу. Я не могла відмовитися. І тепер, після пересадки в паризькому аеропорті імені Шарля де Голля, я наближалася до Нью-Йорка — мегаполіса на Атлантичному узбережжі. Міста, яке всім дає вибір і можливість знайти себе.

— Шановні пасажири, наш літак готується до посадки в аеропорті імені Кеннеді. Температура за бортом плюс одинадцять градусів за Цельсієм. Місцевий час — п’ята ранку. Пристебніть ремені й надайте спинкам сидінь вертикального положення.

Я розплющила очі. В ілюмінаторі міріадами вогнів переливався Нью-Йорк.

Аеропорт Кеннеді нітрохи не відрізняється від аеропортів усього світу. І неважливо, яким класом ти прилетів і скільки коштував твій квиток, ти таки стоїш біля стрічки, вдивляючись у багаж, сподіваючись побачити свої валізи. І твої ніколи не будуть першими.

Одного разу, коли в компанії Пола я летіла до Австралії, щоб узяти участь в одній із галерей Сіднея, він навіть висунув припущення, що люди, які першими знімають зі стрічки свій багаж, — підставні працівники аеропорту.

Насилу подолавши нетерпіння й урешті-решт завантаживши обидві валізи на візок, я покотила його до зони паспортного контролю, думаючи про те, що відправити кілька своїх робіт у подарунок школі кур’єрською доставкою БНЬ було гарною ідеєю.

— Ласкаво просимо до Сполучених Штатів! — запопадлива дівчина простягнула у віконце мої документи. Вийшовши з терміналу, я нарешті перейшла кордон, опинившись в Америці. Англійська вже не здавалася незвичною.

Я замовила еспресо біля першої-ліпшої стійки бару в залі аеропорту. Годинник показував шосту, отже, у Києві вже перша година дня. Перевернувши догори дриґом свою сумку й учергове здивувавшись, скільки в ній непотребу, я насилу знайшла мобільний. Дивина: у Нью-Йорку лише починається новий день, котрий уже встиг набрати обертів у Києві. Олег відповів після третього гудка. — Уже на місці. — Я висипала в чашку пакетик цукру.

— А я вже сумую, — зітхнув Олег.

Я знала, що це правда, та не могла відповісти йому тим самим. Сумувати потрібно за тим, кого вже ніколи не побачиш. Зараз я просто