Київ — New York - Ірина Тетера

Я малювала літню жінку з букетиком фіалок. Вона з’явилася на перехресті, пригостила льодяником малюка, який голосно плакав, дивлячись услід кульці, і схвально поплескала по спині його матір. Слідом за нею на мій аркуш прийшла молода жінка у вицвілому від часу сарафані й потертій джинсовій куртці. Її вбрання здавалося надто легковажним для мінливої весняної погоди. Вона стояла біля вітрини дорогого магазину й розглядала сукню з червоного шовку, у яку був одягнений манекен, знаючи наперед, що нечу-вана ціна цього розкішного наряду навряд чи дозволить їй зважитися навіть на примірку. Але вона таки всміхалася своєму відображенню в блискучому склі. Може, тому, що подумки вже йшла вулицею в цій сукні, і всі чоловіки оберталися їй услід, аби ще раз торкнутися поглядом її силуету.

У людях, які оточують нас, дуже багато світлого. Треба просто прагнути побачити це.

Ось так, епізод за епізодом, я поміщала повсякденне життя на папір, акуратно складаючи в стосик. Можливо, колись одна з цих замальовок стане картиною. А може, це буде ціла серія, присвячена Нью-Йорку.

Від мольберта мене відірвав телефонний дзвінок. Лише тоді я помітила, що мокрий халат став зовсім холодним.

Я скинула його й загорнулася в рушник.

— Алісо! Як ти? — звичне для всіх американців питання, на яке вони ніколи не чекають правдивої відповіді. Телефонував Пол.

— Добре. А ти?

— Сподіваюся, ти сьогодні приїдеш. — Він навіть не намагався мені відповісти. — Буде фуршет. Чекаємо тебе на шосту.

Я глянула на годинник. Маю чимало часу.

— О’кей. Буду радий побачити тебе знову! — Від цієї думки мене осяяв усміх. Пол був єдиним моїм другом.

— Тримай себе в руках, я буду з новою пасією. — Я почула, як він сміється. — Вона скульптор, школа — її ідея. Тобі вона сподобається.

— Безперечно. — Мене завжди вражала здатність Пола оточувати себе талановитими цікавими людьми. — До вечора.

Кинувши телефон на ліжко, я почала розбирати валізи. Мені належало прожити в Нью-Йорку не менше двох місяців, тому гардероб був значний.

Я зупинила свій вибір на короткій бежевій сукні-футлярі та черевичках у тон. Не дуже люблю шпильку, але сьогодні захід зобов’язує. Від зачіски я, як завжди, відмовилася. У мене задовге неслухняне волосся пшеничного кольору. Воно збивається в кучері, як йому заманеться, і я ніколи не протидію. Пару крапель парфумів — і образ завершений. Я підвела губи прозорим блиском і вимкнула у ванній кімнаті світло. Косметика завжди була тим видом фарби, до якої я залишалася байдужою. Не забуваючи про те, що на вулиці квітень, і погода в Нью-Йорку в цю пору непередба-чувана, я надягла ще й жилет із лисячого хутра.

Швейцар зловив для мене таксі. Повірте, це не завжди так легко, як здається на перший погляд. Приблизно кожен третій житель Америки, котрий користується громадським транспортом, мешкає в Нью-Йорку. Дивовижне місто, що тут скажеш.

Я прилипла до вікна. Мені подобалося колесити вулицями цього мегаполісу. Ми часто бували тут з Олегом. Він — у справах. Я — за компанію.

У Нью-Йорку кожна людина зайнята своєю справою. Але всі ці дії — частина одного цілого. Мене завжди захоплювала насичена симфонія цього великого міста. І нехай його простір переповнений вивісками й вогнями, вони не здаються химерними, як у Москві, або вульгарними, як у Бангкоку. Це місто взагалі нема з чим порівнювати. Тому що ім’я йому — Нью-Йорк.

Під час поїздок з Олегом я частенько ховалася за склом якогось непримітного бістро і, попиваючи каву з паперового стаканчика, спостерігала збоку за всією цією гармонійною суєтою. Я завжди думала про те, що, якби мала ще одне життя — без Олега, галереї, живопису, усталених звичок і невідступних спогадів, — прожила б його в Нью-Йорку. В одній із маленьких квартир аж під дахом хмарочоса: з тісним балкончиком, прилеглим прямо до сусідньої будівлі. І знаходився б він так високо, що навіть голуби були б там рідкісними гостями.

Школа мистецтв розміщувалася в гарному будинку XIX століття на Манхеттені. Чесно кажучи, я ніколи не помічала, що такі будинки, схожі на маленькі замки, пліч-о-пліч співіснують із нью-йоркськими напівскляними громидлами. Та й уся архітектура XIX — початку XX століття в цьому місті суттєво відрізнялася від звичних для ока київських будівель, які досі не досягли такої висоти в прямому сенсі слова. Будівля була чотириповерховою. І якщо комусь би спало на думку сфотографувати особняк збоку, в оточенні величних сусідів, то цей кадр можна було б надрукувати в розділі ребусів дитячого журналу з питанням: «Що зайве?». Це було справжнім перетином часів, від якого захоплювало подих.

Біля входу стояла молоденька темношкіра дівчина з бейджиком на грудях — організатор заходу.

— Добрий вечір! — всміхнулася вона мені білозубою американською усмішкою, ідеально підкресленою кольором її шкіри. — Назвіть, будь ласка, ваше ім’я.

— Аліса Островська.

— О-с-т-р-о-в-сь-ка, — переглядаючи список запрошених, вона смішно повторила моє прізвище, перекручуючи звуки з типовим акцентом, а потім, поставивши галочку в потрібному рядку, запропонувала увійти.

— Ласкаво просимо, міс Аліса.

Я увійшла всередину, і старовинний особняк зник, відкриваючи погляду простори в стилі hi-tech: усе біле, скляне й мінімалістське. Я ледь встигала вітатися з присутніми. Офіціант, який проходив повз, подав