Київ — New York - Ірина Тетера

— Вона робить найсмачніші на світі пиріжки з капустою. І коли вона поруч, я перестаю боятися. Скажеш їй? Потім.

— Ти одужаєш і сама розповіси їй про це.

Я встала, збираючись піти, але вона зупинила мене, вхопивши за руку:

— Будь ласка, мені нема кого попросити. Адже ніхто з моїх друзів, крім тебе, так і не дізнається, що мене не стало.

— Ти вважаєш мене своїм другом? — Я була здивована таким зізнанням.

Вона кивнула.

— Я зроблю все, про що ти мене просила. Якщо тільки це знадобиться, — прошепотіла я, торкаючись губами її чола.

Через тиждень вона подарувала мені останню картину.

Я повісила її біля ліжка в нашій з Олегом спальні. Вона назвала її «Вічність», намалювавши на червоно-жовтому небі двох лебедів, які летять назустріч заходу. Колір неба на цьому полотні такий пронизливий, що промені сонця можна сплутати з язиками полум’я, які чи то вкривають, чи спопеляють птахів. Але вони ніби не помічають нічого навколо. Просто летять поруч, торкаючись один одного крилами. І здається, що цей політ ніколи не скінчиться. На зворотному боці вона написала рівним дитячим почерком: «Лише надвечір’я приносить вічність».

Напевно, перебуваючи на межі, ці діти відчувають щось більше, ніж усі решта. Інакше як їм вдається бачити вічність у фарбах заходу?

Вона подарувала мені цю картину у свій дванадцятий день народження. Вісім років вона провела на лікарняних ліжках. З голками у венах, у страшних болях після чергового курсу хімії. Із вдячною усмішкою за кожен новий день, подарований кимось із небес.

Я приготувала їй подарунок — щоденник у рожевій шкіряній обкладинці, щоби вона могла записувати свої думки.

Вранці її не стало. А я принесла їй чисті аркуші для нових робіт...

Я зрозуміла, що вона померла, зайшовши в палату й побачивши її матір, яка притискала до грудей подарований мною блокнот з од-ним-єдиним записом: «Сьогодні ввечері мені стало гірше. Я вже випила таблетку, але біль не відпускає. Скоріше б повернулася мама».

Її мати сиділа на брудному лінолеумі й підпирала спиною вже не застелене ліжко. Вона плакала. Плакала від горя, бо втратила доньку. Від полегшення, бо нарешті перестала боятися смерті. Від розпачу, зрозумівши, як усе незворотньо. Але перш за все від того, що не встигла повернутися. І її змучене подіями останніх років обличчя, вкрите павутиною зморщок, того ранку здавалося ще старшим. Зрідка вона схлипувала, порушуючи тишу палати, нагадуючи самій собі про біль у грудях, і знову заходилася в беззвучних риданнях.

Я сіла поряд і торкнулася її плеча.

— Не кажіть нічого. Ви все одно не зрозумієте мене. Для вас вона одна з багатьох хворих дітей, яких ви вчите малювати. Для мене вона була єдиною донечкою. Найріднішою людиною, якої вже немає. А це означає, що я не танцюватиму на її випускному вечорі. І не благословлятиму її перше кохання. Я не побачу її в білій весільній сукні. І не візьму на руки своїх онуків. У мене не буде нічого цього. Але найстрашніше, що цього не буде в неї. Усе, що вона пам’ятатиме про це життя, — це біль, голки у венах і очікування нездійсненного дива в осоружних лікарняних коридорах. То навіщо я дала їй це життя? Таке життя?

— Вона пам’ятатиме вашу усмішку, — я перебила її. — І запах молока, який відчула, коли ви вперше взяли її на руки. Вона пам’ятатиме колір ваших очей. Медово-зелений. І ваші пиріжки з капустою. — Я помовчала трохи й додала: — Ми були близькі з нею.

— Це все вона вам розповідала? — у голосі матері звучала надія.

Я кивнула.

— Але це не все. Більше смерті вона боялася, що ви шкодуватимете про те, що вона була. І, судячи з ваших слів, вона дуже добре вас знала. Ваша донечка мучилася думкою, що ви не зможете згадувати її з усмішкою, бо вона завдала вам забагато болю й розчарувань. Діти часто розуміють значно більше, ніж ми можемо собі уявити. Розуміють усе по-своєму. Але ж у цьому вона помилялася. Бо, крім випробувань, у вас із нею було багато приємних моментів.

— Вона знала, що помре?

Я опустила очі. Відповідь була очевидною.

— Вона боялася смерті?

У цей момент мені вперше стало справді шкода жінку, яка сиділа поруч зі мною, бо, люблячи свою доньку й лякаючись невідворотності її смерті, вона так і не зуміла використати відведений їм короткий термін, аби встигнути зрозуміти її.

— Вона говорила, що страх відступає, коли ви поруч із нею.

— Мене не було поруч. Сьогодні вночі я їздила за речами додому. Я ледь переступила поріг квартири, як мені зателефонували, щоби повідомити: їй стало гірше і її підняли до реанімації. Я абияк покидала речі в пакет і вибігла з квартири. Назад поверталася на таксі. По сонному місту. Я раптом відчула, що вулиці стали іншими: сірими, спустілими, чужими. А коли повернулася... — Її очі знову наповнилися сльозами.

Я обняла її за плечі.

— Що ж мені робити?

Тепер убита горем матір чекала від мене поради, і, не знаючи, чи маю на це право, я