Київ — New York - Ірина Тетера
— Аліса всміхається, — прошепотів Джастін і торкнувся губами моєї щоки.
До школи я їхала на таксі. Одна. Джастін пішов на метро. Це було моїм проханням. Я не хотіла, щоби наші стосунки стали надбанням публіки. Я була занадто затиснута та зважала на думку оточуючих. Раніше в мене не було можливості довіряти своїм почуттям.
А Джастін не міг зрозуміти, чому наші стосунки треба приховувати. Йому хотілося кричати про них на весь білий світ, як хлопчиськові, який у дворі розмахує новенькою машинкою перед носом своїх друзів. Я говорила, що не люблю підвищеної уваги. І врешті він удав, що повірив.
Того ранку все було інакше. Інше, яскравіше сонце. Інше повітря, справді просочене запахом весни. Інші люди. Вони поспішали у справах, не звертаючи жодної уваги на жовту машину з емблемою таксі. Машину, у якій, ламаючи свою долю, одна дівчина їхала назустріч своєму щастю. Дівчина з іншої країни та іншого світу. У який їй врешті-решт належало повернутися.
Я не зраджувала своїм звичкам і судженням, залишаючись вдячною Олегу. Я знала, що ця вдячність буде зі мною завжди. Але попередньої ночі, засинаючи на плечі Джастіна, я остаточно вирішила, що проведу ці два місяці з ним. Запам’ятовуючи кожен подих, ловлячи кожну усмішку, зберігаючи кожен дотик. Аби колись наприкінці свого шляху, крадькома перегортаючи спогади про нього, знати, що він був у моєму житті. І мені вдалося, хоч і ненадовго, зігрітися його теплом.
Мені здавалося, що мій слід у його долі зітреться так само стрімко, як літак, на борту якого я злітатиму в небо, щоби повернутися до реальності. Джастін був молодий, талановитий і привабливий. Хіба не було все це запорукою його щасливого й бурхливого життя? Я уявляла, як із часом він знайде собі ідеальну дівчину, з якою, неквапливо йдучи рука до руки назустріч мрії, гідно зустріне старість на терасі білого будинку з дерев’яним парканом по периметру. Милуючись, як під помахами лебединих крил бігатимуть по зеленому газону їхні онуки. У свята, сидячи на лавці в кутку двору, вони розглядатимуть альбом із весільними фотографіями та знімками їхнього первістка. Його рука лежатиме на її плечі, дбайливо поправляючи пухову хустку. І, піддавшись часу, вони вишукуватимуть у спогадах підтвердження почуттів один до одного. Бо любов закінчується. Люди — не лебеді.
— Мем, у вас усе гаразд?
Таксист пригальмував біля школи, спантеличено дивлячись на мене у дзеркало заднього виду. Скупа на емоції, я плакала. Я сама не помітила, як солоні сльози, скочуючись по моєму обличчю, залишали темні плями на світло-блакитних джинсах. Я плакала вперше за останні тринадцять років, заново звикаючи до солоного присмаку на губах. Знаючи наперед, що нас очікує, я оплакувала те, що мало статися. Але я була щаслива, адже в мене залишалося ще два місяці. Комусь здасться, що два місяці — це замало. Але вдячна долі людина скаже: «Два місяці повного щастя — чого ще бажати?».
Я витерла серветкою обличчя.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитав таксист, вимикаючи радіоприймач.
Він зняв кепку, поклав її на сидінні поруч із собою й повернувся до мене.
— Я плачу від щастя. Вам колись доводилося плакати від щастя?
Очевидно, моє питання здивувало та збентежило його. Було помітно, що він вагається. А потім, усміхнувшись, дістав із гаманця фотографію й показав її мені. На знімку рожевощокий малюк із відерцем у руках сидів у надувному басейні.
— Це Майк. Мій син. Я плакав від щастя, коли вперше взяв його на руки. Діти — це все, про що нам варто мріяти. Вони стають продовженням нашої любові.
— Напевно, ви маєте рацію. Він дуже схожий на вас. Вам пощастило.
— Дякую, мем.
Того ранку дітей у школі не було. А заняття з дорослими ще не почалися. Кілька художників стояли в коридорах і холі, обговорюючи останні новини. Кейт розповідала, що Полу вдалося вмовити француженку приєднатися до нас на кілька днів. Джастін ще не приїхав. Відверто нудьгуючи, я розглядала розкладені на столі фотографії робіт і дивувалася, як по-різному можна зобразити однакові предмети, вулиці, будинки, почуття. Хтось малював портрети, хтось — пейзажі, натюрморти, абстракції. І якщо на картині зустрічалася людина, я вдивлялася в обличчя, намагаючись зрозуміти, що почував до неї художник. Уже не вперше погляд зупинявся на одній роботі: в засипаному жовтим листям парку сиділа на лавці дівчина. На ній було блідо-рожеве пальто і в’язані білі рукавички. У руках — букет жовтого листя. Вона дивилася кудись у далечінь. І обличчя її неможливо було розгледіти. У всьому цьому осінньому хороводі мені бачилося стільки відверто-дошкульної самотності, що здавалося, я чую, як дівчина плаче, виразно розрізняю її схлипи.
— Кейт, — я зловила за лікоть господиню, яка пробігала повз мене, — чия це робота?
Картина була справжньою. Художник не намагався прикрасити намальовану дівчину. Але її сутуле поникле тіло залишалося прекрасним і гордим, зовсім не викликаючи почуття жалості.
— Це? — Кейт мигцем глянула на фотографію. — Справа рук Джастіна. Це Вікі. Його натурниця, пам’ятаєш її?
Авжеж, як же я відразу не впізнала цю балерину?
