Київ — New York - Ірина Тетера

— Безглуздо вийшло.

— Не зважай. Краще покажи мені, як ти малюєш. — Він потягнув мене за руку, і ми повалилися на його імпровізоване ліжко.

— Ти надто нетерплячий. — Я розтріпала його волосся.

— Хтозна, а раптом у нас зовсім мало часу? Може, завтра на нас звалиться величезний астероїд, або Земля зійде з орбіти, або мене зіб’є машина.

Мій любий Джастін. Якби він міг знати, як близько був до істини. Тільки для передбачуваного ним фіналу зовсім не знадобляться трагічні події. Усе відбудеться занадто банально, миттєво перетворивши його захоплення мною на ненависть, а віру — на розчарування.

Усвідомлюючи це, я щосекунди більше мучилася почуттям провини. Я розуміла, як несправедливо вчиняю із Джастіном, даруючи йому марні надії. Адже я мала би пояснити йому правила гри, якій я заздалегідь відвела недовгий термін. Та я навряд чи змогла б дібрати потрібні слова, щоби розповісти, як вдячна іншому чоловікові. До того ж я дедалі чіткіше розуміла: те, що відбувається між нами, не можна назвати грою. Все це не було скороминущим романом. Я вперше, нехай і не до місця, зустріла справжнє кохання.

На жаль, тоді я навіть не здогадувалася, що зовсім не ми креслимо життя на квадратики подій. І хоч як би нам хотілося, ми нездатні розподілити точки почуттів на площинах реальності. Любов панує над нами, цілком поглинає наш час, опановує думки. Вона дає нам відчуття, завдяки яким ми знов і знову нерозважливо підкоряємося їй. І нам залишається приймати те, що судилося, і дякувати за це долі або бігти, злякавшись її руйнівної сили. Та варто відвернутися від кохання — і його відбитки лягають на наші життя, залишаючи шрами в душі, відгукуючись болем на кожну згадку.

Поза тим, ця подвійна реальність, придумана мною й позбавлена справедливості, затягувала у світ ілюзій і марень. Не розкриваючи Джастіну подробиці свого життя, я обманювалася, будуючи повітряні замки нашого майбутнього. І часом здавалося неважливим, чи судилося цьому майбутньому існувати насправді. Головне, що воно оживало в моїх думках, варто було на секунду заплющити очі.

Кейт по-хазяйськи, без стуку, увійшла до його кімнати, коли я майже закінчила роботу.

Останні мазки, підкоряючись рухам руки, лягали на аркуш. Я писала аквареллю. Джастін стояв поруч, уважно спостерігаючи за моїми діями. Іноді він накривав моє зап’ястя долонею, притискаючись так, що я відчувала його кожною клітинкою. Тоді я затримувала подих, аби зловити його видих і почати дихати в унісон. Щойно наші дихання зливалися, ми бралися водити пензлем разом. Цієї миті його рука ставала податливою, віддаючись моїй владі.

Коли двері рипнули, я, мимоволі здригнувшись, обернулась.

— О! Алісо! Не знала, що ти ще тут. Усі давно розійшлися.

— Я малювала. Джастін хотів подивитися, як я пишу, — мені вчувся докір у голосі Кейт, і я, сама того не бажаючи, виправдовувалася.

— Це незрівнянно.

Вона окинула поглядом мою картину. Це був пейзаж, якій відкривався з вікна: розпливчастий, переданий через призму крапель дощу, що скочуються по склу. Будинки, автівки, перехожі... У них немає чітких ліній і силуетів. Промальовані лише краплі, що ховають місто за своїми візерунками.

— Схоже на сльози. Сумна робота. — Кейт довго дивилася на моє «Вікно». — Ти не проти, якщо я розміщу її в себе?

— Звісно, не проти.

— Джастін, я зайшла у справі, тобі треба з’їздити до Айсбері-пар-ка на кілька днів.

— Навіщо?

Він був явно незадоволений такою перспективою. Настрій упав і в мене. Два дні без Джастіна, коли цих днів у нас і так занадто мало...

— Один багатий колекціонер хоче подарувати якусь маловідому роботу раннього Далі нашій школі[1]. Можеш у це повірити?

— Алісо, ти бувала в Айсбері-парку? — Джастін повернувся до мене, ігноруючи її питання.

— Жодного разу. — Я не брехала.

— Може, ти перенесеш заняття Аліси? — тепер він звертався до Кейт.

— Без проблем. — Мені здалося, що їй не сподобався такий перебіг подій, але вона намагалася не показувати цього. І я була вдячна їй. — Візьміть мій «Порше». В Айсбері-парку приємно ганяти без даху. Ключі в ящику стола, — останню фразу вона говорила вже з коридору.

Мені довелося дуже постаратися, щоб умовити Джастіна відпустити мене в готель, аби зібрати речі.

Нас чекала поїздка в Айсбері-парк. Удвох. Це була наша маленька справжня подорож. Я думала про це в таксі, слухаючи мелодію дощу, який змивав сліди моїх помилок. А я й не помітила, як встигла полюбити дощ. Мені подобалося ходити по мокрих вулицях, насолоджуючись аніонами, що кружляли в повітрі. Розглядаючи патьоки на склі, я дістала телефон. Олег узяв слухавку після третього гудка.

— Агов, привіт! Як ти? — Схоже, він був радий мене чути.

Я торкнулася скла, де зі зворотного боку впала крапля, і, наздоганяючи її, повела пальцем вниз.

— Усе гаразд. Якщо не рахувати того, що сумую за тобою. — Мені захотілося сказати йому щось приємне.

— Я теж сумую, мала! Минуло пару тижнів, а я вже безмежно сумую. Як добре, що це лише невелика відпустка і скоро ти повернешся додому. Машенька передає тобі