Київ — New York - Ірина Тетера
Подекуди невеликими купками лежали висушені вітром водорості. Відкидаючи їх убік, я набирала повну жменю піску, стискала кулак, а потім, трохи розслабляючи пальці, випускала тонкий струмінь піщинок, наче з пісочного годинника. Я уявляла кожну з цих піщинок миттю, проведеною з Джастіном, намагаючись порахувати, скільки таких моментів я можу втримати в своїх руках. Я підставляла іншу долоню знизу — і піщинки, зіткнувшись зі шкірою, накривали лінії моєї долі.
Тут було так легко дихати. Мені здавалося, що в Айсбері-парку солоне навіть повітря. Великі пихаті чайки вдивлялися в лінію горизонту, періодично скрикуючи.
— Усе готово! — Джастін сів поруч. Дивовижна звичка виникати з нізвідки. Але йому жодного разу не вдалося заскочити мене зненацька. Напевно, тому, що я завжди чекала його.
Я обережно торкнулася рукою темної щетини, яка ледь проступила на його щоці. Він не був ідеальним. Але я ніколи раніше не думала, що любов дозволяє бачити світ у зовсім іншій реальності. Його краса була явною й досконалою, аж не вірилося, що лінії тіла й риси обличчя можуть бути такими правильними. Може, тому я ніколи не втомлювалася ним милуватися.
— Знаєш, господар дозволив нам узяти напрокат його велосипеди. Як ти на це?
— Мені байдуже, що робити, коли ти поруч. — Це була щира правда.
— То вперед! — Він потягнув мене за руку в бік готелю.
Ми їхали вузькою второваною стежкою. Я бачила його спину, від напруги на його шиї проступили м’язи. Його тіло викликало в мені цілу гаму невідомих раніше почуттів: від трепетного захоплення до шаленого бажання. І я не могла зосередитися на дорозі.
Джастін обіцяв показати мені якесь незвичайне місце в передмісті. Виявляється, він часто проводив у родичів у Айсбері-парку шкільні канікули й об’їздив тут усе вздовж і вшир.
Мені ця затія здавалася безглуздою, адже найнезвичайніше місце було поруч із ним.
Навкруги, потопаючи в зелені дерев, стелилася по землі папороть. Ліс гудів. А небо було таким високим, що, здавалося, до нього ніколи не долетіти.
— Ще зовсім трохи. — Він кинув цю фразу через плече, напівобернувшись. — Сподіваюся, сьогодні вони тут.
— Хто «вони»? — Я насилу встигала за Джастіном.
— Алісо, трохи терпіння.
Його наставницький тон викликав у мене усмішку. Але, якщо чесно, мене зовсім не цікавило, куди ми їдемо й навіщо. Я просто раділа, що він поруч. Що зустрічний вітер раз-у-раз доносить до мене його тепло, запах і ледь вловимі звуки пісень, які він наспівує собі під носа. І будь-якої миті я можу зупинитися, щоби торкнутися губами його щоки.
Поступово дерева розступалися перед нами, і попереду з’явився просвіт. Ми виїхали на берег озера, що сховалося в лісовій гущавині. Промені яскравого сонця пробивалися крізь гілля, і картина здавалася голограмою. Водойма була смарагдовою через віддзеркалюване листя. Я не очікувала побачити таке. Розтинаючи водну гладь, озером плавали лебеді. Їхні вигнуті шиї складалися в серця, коли вони опинялися зовсім близько одне до одного.
Я на ходу зістрибнула з велосипеда.
— На озері, яке видно з вікна моєї майстерні, теж є лебеді.
— Ти покажеш мені свою майстерню? Коли-небудь? — Він підійшов до мене, і я вже звично зловила його дихання. Теплий потік повітря, що змушував мене застигнути на місці... Лишень би й далі відчувати його.
— Колись... — Я цинічно роздаровувала порожні обіцянки.
— Ти знаєш, що лебеді обирають собі пару раз і назавжди? — Він стояв за моєю спиною, поклавши руки мені на плечі.
Я кивнула й обернулася. Джастін усміхнувся.
— Щоправда, після досліджень австралійських орнітологів стало зрозуміло, що дехто з них здатен на зраду.
— Припини, — я театрально закрила вуха руками, — навіть не хочу цього чути!
— Лебеді феноменальні. Не лише через вірність. — Джастін зробив крок уперед і тепер стояв пліч-о-пліч зі мною, поклавши руку мені на талію й розглядаючи гордих птахів. — Вони завжди поруч зі своєю другою половиною. Хай би що з нею трапилося. Уявляєш? У хвилини хвороби та слабкості віддають їй всю свою любов і турботу й навічно залишаються там, де втратили одне одного.
— Знаю. У радості й горі, поки смерть не розлучить їх. А в Австралії неправильні лебеді. — Я поклала голову йому на груди, прислухаючись до глухих ударів серця. Найчарівніших у світі звуків. Звуків його життя.
— А що, як я — лебідь? — Він схилився й зазирнув у мої очі.
— О, тоді мені варто побоюватися твоєї лебідки! — Я трохи відсторонилася. І спробувала всміхнутися. Я думала, що зможу перевести цю розмову в жарт. Але жартівливої розмови того вечора так і не вийшло.
— А якщо я вже зробив свій вибір і хочу летіти з тобою до кінця?
На його обличчі не залишилося й тіні усмішки. Здавалося, він був серйозний, як ніколи. Я не знала, чого мені
