Київ — New York - Ірина Тетера
Джастін постукав у скло балконних дверей. Я повернулася. Він вийшов і сів поруч.
— Ти сумуєш?
Він провів тильною стороною долоні по моєму обличчю. Знизу вгору. І я відразу забула про все.
— Ні. З тобою мені добре. — Я поклала голову на його плече.
Рівна місячна стежка розкреслила неспокійний вир хвиль, обережно розкладаючи на них своє відображення. І, немов не звертаючи на нас уваги, торкнулася поручнів балкона. Її переливи не були такими яскравими, якими бувають сонячні зайчики. І, звісно, не були такими теплими. Але м’яке біле місячне світло, огортаючи узбережжя, як ранкова імла, приносило відчуття спокою й затишку. Вже по-весняному тепла зоряна ніч остаточно стерла думки про Олега. Зараз для нього просто не було місця.
— Знаєш, — я подивилася Джастіну в очі, — хай би де ти був, зірки над тобою ті самі. І коли я поїду до Києва, ти бачитимеш ті самі зірки, що і я. Із запізненням в сім годин.
— А вони пам’ятатимуть нас разом. У них гарна пам’ять. — Джастін поцілував мене в маківку.
Джо Діккенс (так звали колекціонера) був дуже старий. Принаймні, виглядав саме так. Він сидів у високому шкіряному кріслі кабінету на першому поверсі свого будинку з сигарою еокіЬа в тремтячій руці й дивився у вікно. На ньому був строгий чорний костюм і світло-коричнева сорочка. Сиве волосся акуратно зачесане на правий бік. Він був задумливий і, здавалося, ігнорував нас.
У кабінеті, незважаючи на сонячну погоду, було темно. Щільні, кольору мокрого асфальту штори не пропускали світло. На стінах, оббитих чорним шовком, висіли картини. Оригінали відомих художників різних епох і стилів, фантастична колекція, яку ми розглядали із завмиранням серця. Містер Діккенс розумів, яке дивовижне враження справляють ці полотна, і просто давав нам можливість насолодитися ними. Принаймні, відтоді, як усміхнена жінка похилого віку в чорно-білій уніформі, з незафарбованою сивиною на скронях провела нас до цього кабінету, Джо не вимовив ані слова. Ми терпляче чекали. Він постукував пальцями по стільниці з червоного дерева, і величезний сапфір у персні на безіменному пальці блищав, потрапляючи під промінь світла настільної лампи. Він настукував дуже знайому мелодію, одну з тих, що постійно звучать на радіохвилях, але я ніяк не могла вгадати її. Нарешті Джо Діккенс повернув до нас своє зморшкувате обличчя.
— Ненавиджу живопис. — Він відкашлявся.
Ми перезирнулися. Ця заява була щонайменше дивною, враховуючи кількість дорогих картин навколо, які, без сумніву, складали частину світової історії мистецтва. Такі роботи неможливо просто ненавидіти. Але, провівши півгодини у вітальні цього старого, можна було з легкістю передбачити, що й уся розмова з ним буде щонайменше дивною.
— У вас стільки чудових картин! — Джастін намагався ненав’язливо вказати на абсурдність заяви.
— Це все Марі. Моя дружина. Вона збирала всі ці картинки. — Містер Діккенс, як міг, прикривався іронією в розмові про полотна, і я поки не могла здогадатися, що він ховає за цим. — Ми витрачали великі гроші на все це. — Він обвів вицвілими очима кабінет. — Я ніколи не розумів її захоплення. Але й відмовити їй не міг. Розумієте мене, містер Робертсон?
— Можна просто Джастін. І, якщо не заперечуєте, хочу представити вам Алісу Островську. — Джастін поклав руку мені на плече. — Вона художниця з України.
— Перепрошую, мила леді, поцікавитися вами треба було в першу чергу. Але, сподіваюся, ви мене не судитимете суворо за помилку. Тут така справа, — він усміхнувся, — з роками я розгубив галантність. — Діккенс посунувся до столу, поклавши на нього покручені руки. — Сподіваюсь, моє ставлення до живопису не образило вас?
— Усе гаразд.
Я постаралася всміхнутися якомога доброзичливіше. Мені подобався цей старий.
— Що змусило вас перетнути океан?
— Я приїхала на відкриття школи мистецтв міс Робертсон.
— Аліса проводить семінари й допомагає в благодійних акціях.
— Джастін, до чого ці подробиці? — Мені не хотілося акцентувати увагу на своїй роботі.
— Припиніть, Алісо! Це дуже похвально. Про гарні справи треба говорити вголос, і, можливо, тоді комусь спаде на думку взяти з вас приклад. — Джо Діккенс випустив густу хмару диму. — Моя Марі була схожа на вас. Вона була француженка.
Він повернув до нас фотографію у важкій дерев’яній рамі, яка стояла в кутку столу. На чорно-білому знімку берегом океану йшла жінка років сорока. На ній був довгий білий сарафан зі струменистої тканини. На голові — крислатий капелюх із підгорнутим переднім краєм. Із-під капелюха, танцюючи на вітрі, вибивалися пасма пшеничного волосся. Поділ сарафана змок, але таки майорів. У її руках був довгий мундштук, схоже, зі слонової кістки. Вона всміхалася на камеру, і маленькі зморшки біля очей зібралися ледь помітною павутиною. Вони зовсім не псували краси її обличчя. Краса, підкреслена щастям, не має віку. А щастя Марі було очевидним. Воно світилося ореолом, обрамляючи її всю.
Я була впевнена, що цей знімок зробив сам містер Діккенс. Занадто відкритою була усмішка Марі. Вона немов говорила з об’єктивом, зізнаючись у любові через клаптик паперу з полинялим зображенням.
