Київ — New York - Ірина Тетера

кімнаті було тихо. «Гей, міс!» — гукнув я, але вона навіть не ворухнулася. Я сів на краєчок ліжка і, взявши її за зап’ястя, спробував вловити пульс. Він був м’яким і ледве вловимим, більше схожим на шепіт, ніж на чіткі удари пульсуючої крові. Я не зміг залишити її, вона б просто загинула. Після нападу на Перл-Харбор я допомагав лікарям у госпіталях на Гавайях. І в мене залишилися певні навички. Так вона, сама того не знаючи, потрапила в мої руки. — Він усміхнувся. — На її тонкій шиї висіла шовкова стрічка з нанизаними золотими літерами М А Р І. Я розмовляв з нею, називаючи на ім’я. Я виміняв глюкозу на кілька книг з її полиць у сусідній аптеці й робив їй уколи. На роботі я збрехав, що прихворів і не зможу приходити в найближчі дні. Годинами я сидів біля її ліжка та тримав за руку, не розуміючи, чому життя цієї нещасної дівчини стало для мене важливішим, ніж моє власне. Іноді їй ставало легше, тремтіння вщухало. До кінця другого дня почалися жахливі напади кашлю, і я став побоюватися набряку легенів. Ще кілька картин пішли на антибіотики. Але завдяки моїм зусиллям і невмілим молитвам до її ікон через три дні вона розплющила очі. Вони були зелені й дуже сумні. «Ти ангел?» — запитала вона. «Ні. Мене звуть Джо. Я приніс пайок». — «Там є цукерки?» Дивно, але вона зовсім не злякалася присутності чужої людини. Пам’ятаю, як вона сказала: «Хіба мені варто боятися тебе? Не думаю, що ти витягнув мене з того світу, щоби вбити». — «Тоді навіщо?» — запитував передусім себе. Вона стенула плечима.

Отже, я дізнався, що мою підопічну справді звали Марі. Вона іммігрувала з Парижа разом із родиною в розпал війни. Залишатися в Європі було дуже небезпечно, оскільки її бабця була чистокровною єврейкою, яка потрапила в нацистські списки. Покрутивши в руках глобус, вони вибрали Нью-Йорк. Нічого дивного, у воєнні роки рівень імміграції сильно зріс, і це місто стало першим притулком для людей, які прибували до Сполучених Штатів у пошуках кращого життя. Як і всі інші, вони припливли на кораблі. Місць не було, але їх погодилися перевезти у відсіках із пораненими. Усю дорогу бабка Марі доглядала солдата, якому пророкували смерть. Але, всупереч прогнозам, вона виходила його. За щасливим збігом обставин, солдат виявився сином високопоставленого чиновника, тому родині Марі беззастережно виділили квартиру під номером дев’ять у брудному будинку старого кварталу. Марі не хотіла жити в цьому місці. Вона не любила це число. Але кого це хвилювало, коли тисячі людей залишалися без даху над головою? Їхнє життя текло розмірено та спокійно. Лише іноді ночами її мучили кошмари, ніби вона потерпала від хитавиці в затхлому трюмі старого залатаного корабля, а з усіх кутків чувся стогін поранених солдатів і крики про допомогу. Через півроку після втечі її мати повернулася в Париж, не зумівши побороти тугу за рідними краями й чоловіком. Вона обіцяла забрати Марі до себе, щойно їй вдасться влаштуватися, написала лише один лист, у якому розповіла про загибель батька, і на цьому зв’язок урвався. До того часу як війна закінчилася, бабця Марі злягла, і, звісно, про повернення до Франції не доводилося й мріяти. Стара француженка з єврейським корінням віддала Богу душу за місяць до моєї появи. Марі щойно виповнилося вісімнадцять. Вона погано володіла англійською, попри те, що прожила в Америці не один рік. Вона не мала друзів, вечорами не бігала на танці, як інші мешканки їхнього багатонаціонального будинку, а грала на скрипці біля розкритого вікна. Напевно, тому її не любили сусіди. Опинившись у чужому місті одна, Марі не змогла навіть прогодувати себе.

Зізнаюся, я дивувався, — Джо прикурив нову сигару, — адже в квартирі було повно цінних речей, які можна було обміняти на їжу та прогодувати роту солдатів, не те що маленьку худорляву дівчинку. Але Марі сказала, що краще померти від голоду, ніж розлучитися з ними. — Він хмикнув. — Вона завжди тягнулася до прекрасного. Ось так ми й стали зустрічатися. — Він поправив перстень на пальці, помовчав трохи й знову повернувся до своїх спогадів, кожним словом воскрешаючи свою любов. — У мене тоді ні кола ні двора не було. Але вона в мене вірила, хіба міг я її підвести? Спочатку я підробляв у лікарні й вивчав фармацевтику в інституті. Потім почав сам готувати ліки. І ось одного разу, повернувшись увечері з навчання в квартирку під номером дев’ять, я побачив голі стіни. Марі сиділа на кухонній табуретці. Її обличчя було припухлим від сліз, але вона стійко трималася. Того дня вона продала все. Ікони, книги, картини, килими, кришталь, столове срібло та навіть в’язані мереживні серветки. На столі в паперовому пакеті лежали гроші. Багато грошей. Вона віддала їх мені, щоб я відкрив аптеку. Вона сказала, що допомагає мені, щоб я зміг допомогти іншим. З часом ця аптека переросла в мережу, потім у фармакологічний завод. Я закопався в паперах і справах. Не помічаючи, як літо змінюється на зиму. Я не бачив, як ростуть наші діти, і ніколи не бував на шкільних виставах, у яких вони брали участь. У мене була одна-єдина мета: заробити грошей. Стільки грошей, аби моя Марі змогла купити собі нову колекцію прекрасних речей. Вона ніколи не просила мене про це. І завжди чекала мого повернення. — Містер Діккенс зітхнув. — Іноді я приїжджав уже після опівночі. Але вона незмінно виходила зустрічати мене на ґанок. Ніколи не забуду її захват, коли я приніс додому нашу першу картину. Її очі світилися такою непідробною радістю, що захотілося подарувати їй Метрополітен цілком. Просто мені дуже подобалася її усмішка. — Містер Діккенс задумався. — Із часом доходи збільшувалися, і ми не встигали витрачати зароблене. Підросли діти, вони допомагали мені на заводі. Поступово я передав їм більшу частину своїх справ. Тоді ми й вирішили перебратися в Айсбері-парк, подалі від суєти Нью-Йорка. Нам тут подобалося. Тут ми могли побути удвох.

— Неймовірна історія. Це так зворушливо, що ви змогли пронести свою любов через все життя. — Я всміхнулася йому.

— Мила Алісо, любов не потрібно нести. Вона сама йде за тобою.

— Але