Київ — New York - Ірина Тетера

Навіть через щільно зачинене вікно я чула шум хвиль. Здавалося, клубок хвилювання в моєму горлі перекрив доступ кисню до легень, а може, це була просто підвищена вологість і солоне повітря? Я ходила з кутка в куток, не знаходячи собі місця. Без Джастіна я кожною клітинкою відчувала порожнечу цих кімнат, які тепер здавалися фальшивими декораціями дешевого серіалу.

Я ловила себе на думці, що не можу зрозуміти, де перебуваю й навіщо. На очі потрапив тубус, кинутий на ліжко, я відкрила його й дістала полотно. Цю роботу Далі я бачила вперше. Незмінний сюрреалістичний стиль.

Я набрала Кейт.

— Алло! — Вона смішно розтягувала голосні, але мені подобався її голос.

— Кейт, це Аліса! Ми забрали картину.

— Розповідай швидше, що там? — Її била нетерплячка.

— Я вперше бачу цю роботу. Щось схоже на «Жінку з головою з троянд». Але квіти інші. Кольори більш насичені. Та й задній фон — зовсім не ті відтінки.

— Це ж треба, ще одна данина Арчімбольдо! — Пол явно недооцінював знання Кейт у живописі.

— Схоже на те. Містер Діккенс згадував, що Сальвадор написав це полотно, коли вони з Галою переїхали до Америки. Я маю на увазі війну.

— Тоді цю роботу складно назвати ранньою. Мені так кортить її побачити. Пропоную влаштувати невеликий фуршет із цього приводу. Пол прилітає вранці. Разом із Жозель, ну, тієї француженкою, яка малює божевільні квіти.

— Добре.

— Як Джастін?

— Усе гаразд, він на парковці. — Мені довелося збрехати.

— Тоді до завтра.

— До завтра.

Кейт відключилася першою. Я уявляла, як вона підриває тишу шкільних коридорів стуком підборів і, добігши до столу, поспіхом гортає блокнот із номерами телефонів, аби перетелефонувати всім знайомим і повідомити їм фантастичну новину, не забувши запросити на завтрашній захід. Неважко було уявити, як блищать при цьому її яскраво-сині глибокі очі. Такі ж, як у Джастіна.

Я згадала, як із кожним моїм словом його погляд ставав темнішим. І те, як він грюкнув дверцятами, щоби піти від мене. Тому що не хотів мене бачити. Це було наше перше розлучення.

Я замовила вечерю в номер. Овочевий салат і морепродукти на грилі. Трохи повагавшись, попросила офіціанта — капловухого хлопця, на чиєму фірмовому жовтому готельному бейджику було ім’я Джеремі, — принести келих вина. Він оголосив список незнайомих мені назв, і врешті я поклалася на його смак. Джастін не повертався. Джеремі накрив стіл. Коли він пішов, я перенесла їжу на балкон і запалила свічки.

Я уявляла собі, як, блукаючи узбережжям, Джастін побачить запалені гніти, які колишуться у темряві, і, приваблений їхнім тьмяним жовтим світлом, немов вогнями маяка, повернеться до мене. Минуло не менше години. Пориви вітру посилилися, і я остаточно змерзла. Потонувши в калюжі розплавленого воску, погасли свічки. Джастін не прийшов. Я, не зачиняючи двері, зайшла до кімнати й лягла на ліжко, загорнувшись у теплу ковдру, немов у кокон. Я слухала шум прибою. Він допомагав мені заспокоїтися, але заснути так і не змогла.

Ще кілька годин потому, зігрівшись під ковдрою, я таки змусила себе встати й вимкнути світло. Але не спала. Лежала в темряві, думаючи про нього. Він, намагаючись не шуміти, увійшов у номер і сів поруч.

— Я хвилювалася.

Він навіть не повернувся до мене.

— Де ти був?

— Просто ходив по вулицях. Утім, яке це має значення? Де я був, і де я буду? Тебе однаково не буде поруч.

Я сіла, насилу намагаючись угамувати тремтіння, і поклала руку на його плече.

— Я не вірю в те, що ти говориш. Ти не зможеш просто взяти й поїхати.

Він повернувся до мене, і навіть у темряві я бачила його обличчя, перекошене болем. Я уявляла, як, проходячи зону паспортного контролю, обертаюся, щоби востаннє побачити ці риси, а потім вирвати з серця й назавжди залишити в чужій мені країні. Він би дивився на мене таким відчуженим поглядом. Навіть якби вірив, що колись я знову повернуся до нього. Любляче серце, всупереч надіям, завжди відчуває, за яким поворотом кінцева зупинка. І вже тоді я розуміла, що не зможу просто піти. Тут він цілковито мав рацію.

— Мене багато що тримає в Києві. — Було ніяково, що я говорю про Олега в третій особі.

— Я не прошу тебе кинути все. Якийсь час ми можемо пожити на дві країни, а потім зробити висновок, де тобі краще. Зрозумій же нарешті, ти не зможеш просто перегорнути цю сторінку. Книга дописана. Це кінець. Інших персонажів не буде. Вона про нас.

Я мовчала.

— Навіщо ти робиш це зі мною? Я просто хочу бути поруч. Я готовий іти до кінця. Дотримуватися будь-яких твоїх правил, тіль-

ки, будь ласка, не ламай наше життя. Не позбавляй нас надії на майбутнє.

— Я не можу тобі нічого обіцяти.

— Не обіцяй, просто довіряй своєму серцю. Будь зі мною. — Його руки, що лежали на колінах, тремтіли і, напевно, спітніли від хвилювання.

— Добре. — Я здалася, сама не розуміючи,