Київ — New York - Ірина Тетера

ставало простіше. Хоча він був важкою дитиною. У початковій школі звинувачував себе у смерті матері, і мені не вдавалося похитнути його впевненість. Одного разу він сказав, що назве її ім’ям свою дочку. Я тоді всю ніч проплакала. А під ранок він поклав свою дитячу долоню мені на плече й попросив, щоб я не переймалася, бо наступну він назве Кейт. Він подумав, що я просто ревную його. — Вона всміхнулася. — Джастін рано подорослішав. У шістнадцять він підсів на марихуану, а потім ще на якусь погань, пропадав із дружками в клубах, загруз в одноразових зв’язках, але при цьому завжди залишався людиною: багато читав, писав картини, створював скульптури. Приблизно три роки тому він прийшов додому набагато раніше звичайного. Ми тоді жили з батьком у Чикаго. Він був змучений, синці під очима, бліде обличчя, з носа струменіла кров. Я приготувала вечерю, але він пожалівся на головний біль і пішов до себе. Того вечора було відкриття моєї першої виставки. Я хотіла попросити Джастіна піти зі мною, тому й заглянула до нього. Мені досі боляче згадувати те, що я побачила. Він лежав на ліжку, очі закотилися, а з рота текла піна. Я кинулася до нього, затискаючи рукою язик. Батько викликав «швидку». Це був напад епілепсії, спровокований передозом. Джастіна відвезли. На свою виставку я так і не потрапила. Але для мене він — понад усе. Йому вистачило однієї ночі в лікарні, щоби ніколи вже не торкатися цієї гидоти. Я розповідаю тобі це, аби ти знала: він сильний. Зараз його вже не треба жаліти, і, повір, він і сам може бути моєю надійною опорою у важку хвилину. Незважаючи на те, що мені тридцять, я не маю нікого ріднішого за нього. Не нажила... Здається, Пол говорив, що ми з тобою ровесниці?

— Ти вважаєш мене застарою для нього? — Тепер і я дивилася на дорогу.

— Облиш, зараз двадцять перше століття. До того ж ми творчі люди, а отже, позбавлені усіляких забобонів. Річ не в цьому, а в тому, — вона трохи помовчала, мабуть, добираючи делікатні слова, — що в твоєму житті немає для нього місця. То навіщо ти граєшся з ним?

— Я не хочу завдавати йому болю.

— Алісо, ти не можеш не розуміти, що навіть якщо йому добре з тобою тут і зараз, то майбутнє занадто непевне. Що буде, коли ти підеш? Адже ти підеш?

Вона подивилася на мене, чекаючи відповіді. Я мовчала. І вона відповіла замість мене.

— Ти підеш. Ти полетиш, залишивши цей швидкоплинний роман за тисячі кілометрів від свого серця. А він і далі житиме в ньому. Він ходитиме по кімнатах, де нещодавно звучав, як музика, твій сміх, і, не вірячи в порожнечу, прокляне тишу. Він годинами розглядатиме твої картини, згадуючи кожну рисочку твого задумливого обличчя. Він не пратиме футболки, поки з них остаточно не вивітриться запах твоїх парфумів. Він щосили намагатиметься знайти частинки тебе в усьому, що його оточує, аби переконатися, що ти існувала насправді. Але для нього дедалі прикрішим буде усвідомлення, що ти й далі є десь. І, забувши про здоровий глузд, він шукатиме тебе в натовпі, відмовляючись вірити, що йому немає місця в твоєму житті. Він наздоганятиме дівчину зі схожою ходою, не розуміючи, що ти занадто далеко й не можеш раптом вийти з кав’ярні на іншому боці вулиці. Він чекатиме, не зважаючи на плин часу, бо час не відразу лікує. І йому буде боляче. Нестерпно боляче. Та що говорити, ти ж сама знаєш, якими бувають любовні переживання.

— Не знаю. — Я зловила її погляд. — Просто я не любила...

— Навіть так... — Кейт не намагалася приховати розчарування.

— Я маю на увазі, до Нью-Йорка. До того, як зустріла Джастіна.

Після цих слів розчарування зникло. Вона подивилася на мене приречено, безпорадно чи, може, захоплено. Занадто багато емоцій змішалося на її обличчі. І мені було важко витримати цей погляд.

— Я кохаю його. — Мій голос прозвучав зовсім глухо. Я і сама його не впізнала.

Кейт нічого не відповіла. Лише зітхнула, як мені здалося, з полегшенням. І її погляд одразу ж пом’якшав. В її зітханні я прочитала співчуття, і це дало мені сили, набравши повні легені повітря, вести далі:

— Я знаю, що не маю права на це кохання. Але нічого не можу з собою вдіяти. Розумієш, Олег, — я знітилася на мить, — ти знаєш, про кого я? — Вона кивнула, знову закуривши. — Він надто багато зробив для мене. І я буду вдячна йому до кінця життя. Я маю бути вдячною йому. Це правильно. У тому, чого я домоглася, є його заслуга. Я не зможу піти від нього. Ось у чому ти цілковито маєш рацію. Коли моє життя було порожнім, лише він був поруч. Іноді мені здається, що він примусив мене жити всі ці роки, не дав здатися. Але потім з’явився Джастін. І я по-справжньому захотіла жити. Сама, без поштовхів у спину. Я не відразу зрозуміла, що зі мною діється. Неначе кольори навколо стали більш яскравими й насиченими. Я не знала, що таке любов. Мені здавалося, що я просто не здатна на це почуття. І думала, що цілком щаслива. Бо любов не вічна. До того ж рука до руки з нею завжди йдуть інші почуття: ненависть, образа, ревнощі. Вони пожирають людей ізсередини. Любов завжди приносить біль. Вона не буває рівною й однозначною. Вона змушує мучитися від недоговореного та прислухатися до тиші. Але коли Джастін поруч, все інакше. Тепер я дізналася, що, крім усіх сумнівів і душевних тягарів, любов здатна подарувати крила та спонукати літати. Це відчуття з’явилося з першого дня мого перебування тут. Я намагалася не помічати змін усередині самої себе, але кілька днів тому ми стали близькі. Не знаючи, що робити з цим, я хотіла поїхати, щоби запобігти