Київ — New York - Ірина Тетера

— Але річ аж ніяк не у вашому чоловіку, до нього мені байдуже. Ви граєте із Джастіном. Немов кішка з мишкою. Ви дозволяєте йому піти, при цьому міцно тримаючи свою лапу на його хвості. Зараз він цього не бачить, але щойно ваша гра добіжить кінця, сліди ваших гострих кігтиків відлунюватимуть болем у його душі. От за що я зневажаю вас. І повірте, я допоможу йому перетворити солодкі спогади на страшний кошмар, який він захоче скоріше забути.

Я не знала, що відповісти їй. Виходить, я недооцінювала балерину. Вона підготувалася до бою. У її очах не було ненависті, лише лють, з якою вона готувалася відстоювати до кінця своє життя, адже я увірвалася в нього без дозволу. Вона занадто довго грала ролі другого плану для коханого чоловіка. Вона була натурницею, коли Джастіну хотілося малювати або ліпити. Була подругою, коли йому не було з ким подивитися новий фільм або випити по кухлю пива. Вона навіть була коханкою, коли йому хотілося задовольнити свою хіть, розуміючи, що на ранок він знову зведе стіну дружби між ними. Вона сумлінно грала всі ці ролі, і коли до її заслуженої прем’єри залишалися лічені тижні, наче нізвідки, з’явилася я.

Іноді навіть найменше вовченя може боляче вкусити. Вовк завжди залишається хижаком.

— Я не знаю, що тобі відповісти! Ти не зрозумієш, що я відчуваю, а я не шукаю твого розуміння. До того ж ти, як виявилося, не гірше за мене знаєш, чим закінчиться вся ця історія. Тому просто дай мені спокій. Потерпи ще місяць, а потім забудь мене так само, як забуде він.

Трохи відхилившись убік, я знову взялася за ручку вхідних дверей, але завмерла, піймавши наші відображення у склі. Молода дівчина із зібраним у високий пучок волоссям, яка виглядає особливо тонко та граціозно завдяки своїм підборам. Вона дивиться з викликом на свою суперницю, і лише ледь помітне тремтіння в руках видає її хвилювання. Суперниця явно старша. Їй близько тридцяти. На її сумці, подібній на великий мішок, висить плащ. Незважаючи на те, що надворі прохолодно, вона зняла його, щоби не ховати чорний комбінезон, який щільно облягає тіло. Він приховує її недоліки, підкреслюючи достоїнства. Варто віддати належне: славетні талановиті дизайнери творять дива, але й оцінюють їх у нечувані суми. Такі речі цій дівчинці явно не по кишені. А от її суперниці легко вдається заховати за вишуканістю та складним кроєм свій вік. Але під її очима темні кола, які просвічуються навіть під щільним шаром тонального крему: цієї ночі їй майже не вдалося поспати. На превеликий жаль, коли входиш у четвертий десяток, на твоєму обличчі зразу відображається мінус година сну попередньої ночі.

Ми були зовсім різні, при цьому бажаючи одного й того ж. Я знову подивилася на Вікі.

— Я тебе ненавиджу! — Вона перестала кричати, і тепер її голос нагадував шипіння змії.

— Мені байдуже.

Я уважно вдивлялася в її обличчя, і мене не залишало відчуття, ніби я пропустила щось дуже важливе. Але ж пружність шкіри — не головна відмінність між мною й Вікі. І вона чудово розуміла, що, поки я із Джастіном, їй мене ніколи не здолати. Бідолашній малій доведеться приймати поразки знов і знову, поки я сама не наважуся відступити. Результат битви видно в моїх очах, що горять від почуттів, які переповнюють мене зсередини. І це зовсім не лють, це кардинально інше відчуття, про яке Вікі поки доводиться лише мріяти.

Я опустила очі, намагаючись обійти її.

— Може, не варто обривати бесіду на півслові? — Спробу піти вона сприйняла як прагнення уникнути розмови.

— Я справді дуже поспішаю. А слухати твою балаканину в мене немає не лише часу, а й бажання. Вибач, ідеться не про плюшевого ведмедика, і ми не ділимо його в пісочниці. У дорослому житті не завжди допомагають аргументи. Іноді тут усе відбувається їм усупереч. Але ти зрозумієш це сама. — Я всміхнулася. — Десь близько тридцяти.

Я дивилася їй в очі, мені хотілося, щоби вона зрозуміла: мене не турбує вік, бо в неї нема переваг, які дозволили б їй перевершити мої недоліки.

У дверях з’явився Джастін.

— Я побачив тебе у вікні.

На мить обличчя Вікі освітилося, а очі стали ніжними й м’якими, немов і не було цього раптового нападу злості.

Він узяв мене за руку, а потім поцілував у губи. Від учорашнього вечора ми вже не приховували стосунків. Його подих, запах, тепло миттєво розтеклися в моєму тілі, роблячи все інше незначним. Отямившись, я обернулася. Вікі обм’якла, і по яскравих смугах рум’янцю на її щоках було зрозуміло, що вона втратила весь свій запал. Вона почувалася зайвою поряд із нами, і це почуття не було оманливим. У житті чоловіка, про якого вона мріяла, не було місця для неї.

— Вікі, я просив тебе не приходити. — Він обережно підштовхнув мене до дверей, намагаючись сховати від її нападів.

Начебто для мене вона могла бути небезпечною. Він досі не помічав, що ховає лева від овечки.

— Я приходила до Аліси.

— Отакої, відколи це у вас з’явилися спільні теми для розмов? — Він звертався до неї, але дивився вбік. У його голосі чулося невдоволення, її нав’язливість пробуджувала роздратування.

— Джастіне, припини. — Я торкнулася його плеча. — Ми говорили про живопис. Вікі питала моєї поради щодо підбору кольору декорацій.

Я могла б обдарувати її величним поглядом чи презирливо посміхнутися, але не стала цього робити. Я не бачила в Вікі суперниці.