Київ — New York - Ірина Тетера

— Добре? — Він не повірив.

— Я буду з тобою.

— Скажи ще раз. Будь ласка, повтори це.

— Я буду з тобою.

Він обняв мене за плечі.

— Який він? — Я здригнулася, але Джастін вів далі. — Я маю на увазі Київ. Якби тобі можна було використовувати лише один епітет, що б ти вибрала?

— Різний. — Я задумалася. — У цьому місті, як і в інших містах, вечорами мерехтить світло неонів, а до опівночі одне за іншим гаснуть каскадом вікна будинків, які вдивляються в вулиці. Сотні тисяч машин і людей метушаться, не помічаючи одне одного. Улітку на річці ходить повільний річковий трамвайчик. Будуються мости, з’єднуючи два береги. Широкі проспекти й вузькі вулички дихають спогадами. Мені подобається ходити по вулицях, коли йде сніг. Тоді місто здається казковим і затишним, гостинно відчиняючи двері маленьких кав’ярень, де можна погріти руки об кухля з гарячим шоколадом. Добродушні старенькі у скверах годують голубів. А в травні каштанові дерева запалюють свої білосніжні свічки. Але там немає тебе. І тому це місто порожнє.

Джастін провів рукою по моїй спині, а потім довго цілував кожен міліметр обличчя, дякуючи мені за безсовісну й бездарну брехню. Тоді мені здавалося, що вона звучить заради спасіння. Я вірила, що рятую його. І в той неминучий момент, коли я від нього піду, всі ці запевнення допоможуть замінити його любов іншим, сильнішим і всепоглинаючим почуттям — ненавистю. Вона заповнить його зсередини, пожираючи спогади про мене. Вона потече по його венах, змушуючи мої дотики назавжди покинути його тіло. Він зрозуміє, що я збрехала йому. А це означає — зрадила. Саме тому він намагатиметься якнайшвидше стерти з пам’яті все, що було між нами. Забути мене. Вирвати з грудей і закинути на якусь далеку полицю свідомості. Щоби ніколи не згадувати. Бо такі спогади завдаватимуть болю. І я дуже бажала, щоби він зненавидів мене. Так йому було би простіше.

У ті два місяці я навчилася жити з почуттям провини. І воно вже не ятрило мою свідомість. Я знала, що моя любов егоїстична, але від цього вона не слабшала. Я марно шукала сили, щоби відгородити від себе Джастіна до від’їзду. І не була впевнена, що зможу після. Моя любов, набираючи сил, міцнішала щохвилини, розпираючи мене зсередини. У мені вирувала купа нових відчуттів і емоцій. І я боготворила цю любов, забуваючи про те, що вона завдає болю справді дорогим мені людям. Мені було байдуже до всього. Бо простіше було припинити дихати, ніж перестати думати про Джастіна. Відмовитися від їжі й води, ніж від його тіла. Я знала наперед, що в складному лабіринті вибору це почуття залишилося останнім ковтком повітря, наділяючи вірою в щастя кожного дня. І я б, не замислюючись, ризикнула життям усієї земної кулі, тільки б знати, що він іще трохи побуде поруч зі мною. Діккенс прав, я погодилася б навіть на Третю світову війну.

Вранці, коли ми вийшли на парковку, Джо Діккенс чекав нас біля машини й помахав рукою, побачивши здалеку.

— Доброго ранку.

Він був у чорному лляному костюмі, підкресленому білою сорочкою. І поруч із ним ми почувалися трохи ніяково. На мені був сірий байковий костюм широкого крою з останньої колекції Stella McCartney для ADIDAS, на Джастінові — подібний костюм чорного кольору. У цьому одязі було зручно в дорозі, але до строгого стилю містера Діккенса нам було далеко.

— Вітаємо! — Ми перезирнулися. — Щиро кажучи, ми не очікували побачити вас тут. Щось сталося? — Я говорила насторожено, але чемно.

— Алісо, ви прекрасні. — Він узяв мене за руку, відступивши на кілька кроків, і обвів захопленим поглядом. — Але я приїхав не для того, щоби повідомити вам про це. Ви, друзі, не йшли мені з голови. Я думав усю ніч, і дещо спало мені на думку. — Він простягнув коробочку з пурпурного оксамиту. Ми стояли незворушно. — Беріть!

Джастін узяв її. Всередині лежали дві золоті обручки. «Як добре, що я зміг тебе знайти», — було вигравірувано на внутрішній поверхні кожної.

— Це вам. Вони належали нам з Марі. Але зараз ви потребуєте їх набагато більше. У цих маленьких шматочках металу велика сила. Вони вміють єднати серця.

Джастін нерішуче торкнувся рукою м’якого оксамиту.

— Сподіваюся ще колись побачитися з вами. — Джо Діккенс кивнув, і водій у темно-синій уніформі відчинив дверцята його «Кадиллака». — Може, вам спаде на думку запросити старого на весілля?

— Спасибі. — У мене не знайшлося інших слів.

— Не варто дякувати мені. — Він говорив уже з машини. — Дякуйте долі. Вона не до всіх така прихильна.

— Надінеш? — запитав мене Джастін, коли ми залишились удвох, а «Кадиллак» містера Діккенса розчинився в потоці машин.

Я простягнула йому руку. Я безтямно хотіла надіти цю обручку, забуваючи про те, яким безумством стає все, що відбувається. Я хотіла, щоби цей напис і його сенс назавжди залишилися зі мною, щоби вони відкарбувалися кожною літерою в моїй душі.

Другу обручку він надів на свій палець: «Як добре, що я зміг тебе знайти...».

Назад ми їхали довше. Білий щільний туман приховував дорогу. Наче нізвідки, на зустрічній смузі раптово з’являлися величезні вантажівки. Джастін ледве встигав узяти праворуч, аби розминутися з ними. І щоразу із завмиранням серця я думала про те, що, можливо, саме ці машини спроможні позбавити нас нескінченних тягарів реальності. На швидкості смертельний лобовий удар міг