Київ — New York - Ірина Тетера
Джо Діккенс подивився на мене, і я всміхнулася.
— Ви тільки не подумайте нічого поганого, мила Алісо! По суті, ми були великими дітьми, які залишили свою юність на війні. Усі ці війни — лише політичні ігри великих чинів, але, на жаль, саме ми, розмінні пішаки в цих іграх, опиняємося покаліченими. Хоча в чомусь я навіть удячний тій війні. Вона подарувала мені Марі, а разом із нею й сенс життя. І нехай простять мені мільйони людей, чиї долі згоріли в цьому непроглядному пеклі, якби навіть наша зустріч із Марі була єдиною причиною початку бойових дій — воно було того варте.
Але повернемося в те літо. Занурившись у власні думки, я не відразу знайшов потрібний будинок. За цією адресою мене відправили вперше. Щоби потрапити у квартиру під номером дев’ять, мені довелося пройти через внутрішній дворик. Опинившись між будинками, я здивувався, як тут тісно та брудно. Навіть порівняно з усіма іншими районами Нью-Йорка, теж занедбаними після війни. Не знаючи, куди далі йти, я дістав із кишені пачку сигарет і закурив. Дві молоді дівчини в запраних квітчастих халатах розвішували білизну на натягнутих між двома деревами мотузках. Вони струшували його, дістаючи з кошиків, і білі, густо накрохмалені простирадла, як вітрила, майоріли та плескалися на вітрі. Я запитав у дівчат, де знайти сім’ю Бернар. Тоді одна з них, прибравши з лиця пасмо кучерявого яскраво-рудого волосся, витерла піт з чола тильною стороною долоні і, всміхнувшись, вказала мені на вікна другого поверху. Подякувавши, я загасив цигарку й попрямував до під’їзду, але, обернувшись на порозі, помітив, що дівчина, як і раніше всміхаючись, дивиться на мене. Можу посперечатися, вона була першою красунею в тому дворі. Вогненно-руде волосся великими хвилями спускалося на плечі, а лисячі очі медово-золотистого відтінку відбивали промені сонця. На гладенькій опуклій вилиці красувалася темна родимка. Не марнуючи часу на роздуми, я запросив її приєднатися до мене й моїх друзів цього вечора.
— Це й була Марі? — Я з цікавістю дивилася на містера Діккенса.
— Яка ж ви нетерпляча, міс Алісо!
Він налив бордо у свій фужер:
— Улюблене вино Марі. Я досі замовляю по п’ять пляшок щомісяця. Його доставляють мені з Франції. — Він розвів руками. — Що поробиш, звичка. Вам налити ще трохи вина, Алісо?
— Якщо можна. — Я підсунула свій келих ближче до містера Діккенса. — Прошу, розповідайте далі.
— Отже, на чому я зупинився... Дівчина в халаті з розсипаними по подолу трояндами погодилася й пообіцяла чекати мене у дворі. Відчиняючи важкі вхідні двері, я розмірковував, чи є в гардеробі моєї нової знайомої більш-менш пристойні сукні, адже мені не хотілося червоніти перед друзями, які частенько приводили із собою начитаних подружок із коледжу в картатих плісированих спідницях і строгих сорочках, застебнутих на всі ґудзики. Звідки мені було знати, що за лічені хвилини моє життя назавжди стане іншим? І я вже не згадаю про такі дрібниці, як фасон сорочки або колір спідниці. Перед тим як зайти всередину будинку, я востаннє обернувся, щоби поглянути на дівчат. Було близько восьмої вечора. І тепле сонце чіплялося своїми останніми променями за дахи хмарочосів. Не бажаючи йти, воно мстилося часу, назавжди забираючи в минуле той день і моє безладне життя.
У під’їзді пахло смаженою цибулею. А у мене в животі бурчало, бо через велику кількість посилок я не встиг пообідати. Намагаючись відволіктися, я тихенько наспівував якусь мелодію. Потрібні мені двері були відразу за ліфтом. Оббиті чорним полопаним дерматином, вони сяяли начищеною цифрою дев’ять. Я постукав. Мені відповіла тиша. Тоді я обережно натиснув на ручку. Виявилося, що двері не замкнені. Я переступив поріг, ще навіть не підозрюючи, який подарунок приготувала мені доля. Квартира зразу вразила убранням. У ній усе було занадто помпезно для цього бідного кварталу та злиднів післявоєнного часу. Скрізь, де тільки можна, були розкладені мереживні серветки, в’язані гачком із товстих ниток, схоже, ірису. Розхитані дошки дерев’яної підлоги були застелені ворсистими індійськими килимами. На стінах висіли ікони й картини в позолочених рамах. На підлозі стояли квіти у великих вазонах. Але найбільше мене здивувала шафа у передпокої, забита аж до антресолей книгами. Я навіть не чув про половину тих авторів, хоча вони вже тоді були гордістю світової літератури. Я був із малоосвіченої родини, де купівля книжок ува-жалася абсурдом. Ось чому я із роззявленим ротом розглядав цю шафу. Отямившись, я покликав господарів, але у відповідь знову була тиша. Якийсь час я вагався, розмірковуючи, може, варто піти.
Скажу чесно, у ті часи, розносячи пайки, я обійшов тисячі сімей у різних кінцях міста, але ніде не зустрічав такого багатства. Зазвичай я бачив брудні порожні приміщення, де, зачувши найменший шурхіт, мешканці вибігали на поріг, сподіваючись мене побачити. Жителі цієї квартири явно не потребували допомоги. Утім, не мені було вирішувати. Знявши стоптані черевики, я пройшов до кімнати. На ліжку під старенькою ковдрою лежала дівчина. Я не відразу помітив її. Вона була настільки худою та прозорою, що, здавалося, я міг розгледіти всі її сухожилля, вени й кістки під тонкою безбарвною шкірою. На її чолі, як намистини, проступили крапельки поту. Вона тряслася в лихоманці і, як мені здалося, навіть не зрозуміла, що в будинку з’явився сторонній. Вражений побаченим, я підійшов ближче, прислухаючись до її дихання. У
