Київ — New York - Ірина Тетера

— Курила безперервно. — Джо всміхнувся сам до себе. — Ох уже ці європейки! Вони завжди здавалися мені привабливішими. Правда, містере Робертсон? Вибачте, Джастін.

— Згоден із вами. — Джастін кивнув і, подивившись на мене, усміхнувся.

— Фотографії я теж недолюблюю. — Містер Діккенс знову повернув знімок до себе. — Хіба це справедливо? На них ми завжди всміхаємося, намагаючись удавати, нібито все в нас значно краще, ніж є насправді. А що ховається в душах людей, зображених на знімках, не знає ніхто, та й самі вони навряд чи згадають про це через роки. Цілком можливо, що за секунду до клацання камери людина підвернула ногу. Або дізналася якусь погану новину, а може, взагалі переживала любовну драму. Але хтось зловив у об’єктив її силует, вигукнувши: «Всміхайся!». І, піддаючись канонам, обличчя осяяла усмішка. Ось чому нам завжди здається, що події минулих років яскравіші та кращі за теперішні.

— Можу посперечатися, її усмішка щира. Вона була щаслива з вами. — Я знала, що містера Діккенса потішать ці слова, і була впевнена, що вони правдиві.

— А вас не обдуриш! — Він лукаво посміхнувся, повторюючи: — Ох уже ці європейки!

І після невеликої паузи додав:

— Полотно, яке я обіцяв показати вам, уже приготовлено. Але, сподіваюся, ви зробите ласку й пообідаєте з дідом?

Ми мовчали. Джо Діккенс запитально подивився на нас, додавши з жалем:

— Після смерті Марі гості в моєму будинку — велика рідкість. Але не подумайте, я не намагаюся викликати в вас жалість і зрозумію, якщо вам треба їхати...

Не змовляючись, ми взялися переконувати старого колекціонера, що абсолютно вільні.

— От і добре. Майже тиждень дощило. Місто буквально потопало в холодних, брудних калюжах. — Містер Діккенс насилу підвівся з крісла, спираючись на дерев’яну палицю з руків’ям у вигляді орла. — А відучора тримається напрочуд гарна погода. Так і хочеться посидіти в саду. Попрошу, щоби нам накрили в альтанці. Чи не замерзнете, Алісо?

— Не турбуйтеся. — Я показала йому куртку, перекинуту через ручки сумки.

— Але я таки попрошу приготувати кілька пледів. Про запас. — Він не надав особливого значення моєму жестові й вийшов у коридор.

Ми сиділи в альтанці, обплетеній диким виноградом.

— У вас чудовий двір, містере Діккенс. — Джастін не переставав милуватися околицями.

— Я знаю. — У словах старого звучала гордість.

Ділянка, застелена зеленим газоном, розташовувалась на пагорбі, відкриваючи навдивовижу чарівний вид на місто. У правому кутку двору був невеликий фруктовий сад, який зараз вкривали дрібні квіточки. Трохи віддалік — кілька рядів винограду з акуратно підв’язаними за натягнуті дроти гілками. Лівіше — ставок, де вже розпустилося яскраво-біле латаття. Дерев’яний міст, що повторював дугою обрис веселки, вигинався над ставком і виходив до фонтану з білого нешліфованого мармуру. У його центрі оголена жінка, схиливши голову вниз, тримала на плечі глечик. Мабуть, звідти мала стікати вода, але зараз фонтан не працював. Краєчок глечика був надколотим. Але ця деталь лише надавала статуї солідності й вагомості. А в кутку каскадом униз від стіни опускалися клумби з дивовижними квітами.

— Цей сад — теж справа рук Марі. Вона до невпізнання перетворювала все, чого торкалася. — Джо простежив за моїм поглядом.

— Її давно немає? — Джастін намагався говорити якомога тактовніше.

— Це сталося чотири роки два місяці та п’ятнадцять днів тому.

— Вона була хвора? — Я розуміла, що моє запитання може здатися нетактовним, але бажання почути історію Марі переважило.

Містер Діккенс, зітхнувши, поглянув на горизонт і занурився в спогади:

— Тієї ночі була страшенна хуртовина. Дороги замело. А в неї боліло серце. Машина «швидкої допомоги» їхала занадто довго. Я злився і ходив по кімнаті з кутка в куток. Я знов і знову намагався набрати «дев’ять один один», щоби поквапити їх. Але в телефоні пропали гудки. Лише мостини скрипіли піді мною, і бодай ці звуки заглушали її слабкі стогони й важке дихання. Вона трималася й намагалася усміхатися, варто було мені тільки подивитися на неї. Але клятий біль був очевидний. Він спотворив рідне обличчя моєї Марі, зробивши його кам’яним і блідим. Важкий мокрий сніг порвав лінії, тож телефон і далі мовчав. Я знав, які таблетки зазвичай зупиняють її напад, і, намагаючись знайти їх, перевернув догори дном ящик із ліками. Банки, розсипаючись, падали на підлогу, а я, не помічаючи цього, кришив таблетки в порошок, наступаючи на них. Вона випила дві дози. І хоч зазвичай їй вистачало й половини вмісту капсули, це нічого не дало. Тієї ночі — нічого. І щосекунди паніка, що росла всередині мене, дедалі сильнішала. Мені було нестерпно боляче усвідомлювати свою безпорадність. Адже я завжди намагався оберігати її від переживань і стресів. Не ділився проблемами бізнесу, не розповідав про свої недуги. Марі навіть ображалася на мене через цю скритність. А я не міг інакше. У неї був міокардит. Ускладнення після грипу, яке вона «заробила» ще в юності. Але вона ніколи не сприймала його серйозно. І ніколи не пила вітаміни, які виписував їй кардіолог. Та і я молодець, міг і простежити за цим. — Він махнув рукою. — Тієї ночі моя Марі ніби знала, що має статися. І була разюче спокійною. На відміну від мене. Вона лягла в ліжко й закурила. Я намагався умовити її загасити сигарету, але вона лише всміхнулася. На ній була чорна нічна сорочка до п’ят. І постільна білизна була теж чорна. На цьому фоні її обличчя