Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Коли двері за ним зачинились, Таня вхопила Ларису за руку:

– Лара, я бачила Рому, я спала з ним, повір мені! Я пам’ятаю його запах, я знаю, як пахне його дім, я все пам’ятаю… – вона замовкла. – Як я сюди потрапила?

– Ми зустрілися з тобою на дорозі.

– На якій дорозі? Я була сама?

– Ти сиділа на зваленому дереві, твій одяг промок до нитки. Ти розповіла, що йдеш до Градна, і ми тебе підвезли. Ми приїхали сюди, ти переодягнулась у мої речі, взула черевики мого сина, а коли вийшла за ворота, впала. Ми з татом притягнули тебе в будинок. – Лара знизала плечима. – Ось і все. Всю ніч тобі було зле, а півгодини тому ти прокинулась.

– Котра година?

Лара подивилась на маленький годинник на руці:

– П’ять хвилин на одинадцяту.

– Де мій одяг?

– Плащ на вішаку, все решта – на стільці біля пічки. Я її розтопила, щоб висушити речі. Я нічого не прасувала, боялась зіпсувати. Туфлі теж сухі, я їх натерла касторовою олією. – Лара нахилилась і витягла з-під ліжка туфлі.

Вони були як нові.

– Твій телефон дзвонив кілька разів, та я не відповідала. Подумала, коли отямишся, передзвониш. А зранку він розрядився. Пищав, пищав і погас.

– Мій телефон? Я ж загубила його.

– Нічого ти не загубила.

Лара висунула шухляду. Там лежав телефон, ключі від машини і гроші.

– А парасоля? – розгублено запитала Таня.

– Яка парасоля?

– Та, яку ти мені давала.

– Висить на вішаку.

– Але ж я її теж загубила…

– Як ти могла її загубити?

– Дорогою в Градно.

– Ну, я не знаю, які тобі докази навести…

– Не потрібно ніяких доказів. – Таня сіла на край ліжка. – Я все сама перевірю.

– Як?

– Повернуся в Градно і перевірю.

– З глузду з’їхала? Подивись на себе, ти немов з хреста знята!

– Мені треба йти.

Щойно Таня звелась на ноги, підлога захиталась і перед очима все попливло.

– Лягай у ліжко, ти ніде не була! Це маячня!

Таня вперто захитала головою.

– Ти казала, що в тебе є авто? – спитала вона.

– Є, а бензину немає.

– Зовсім нема?

– Ну, не зовсім…

– Ларисо, будь ласка, завези мене в Градно, я дам гроші. Благаю тебе!

– Добре. Тільки випий бульйон, я зранку приготувала. Він стоїть у пічці, на тебе чекає.

Дивлячись на жовті кружальця жиру, що плавали на поверхні бульйону, Таня думала про те, що не сказала Роману найважливішого.

У «Жигулях» трясло не менше, аніж на возі. Одинадцять кілометрів ґрунтового шляху вони проїхали хвилин за двадцять, не промовивши ані слова. За пагорбом машина виїхала на асфальтову дорогу.

– П’ятий будинок праворуч від перехрестя, вулиця Дачна, тридцять два, – сказала Таня.

Лариса тільки гмикнула.

– Ось тут. – Таня показала на металеву хвіртку.

– Сама підеш, чи як? – запитала Лара, зупинивши авто.

– Сама піду, – відповіла Таня і вийшла з машини.

Вона розстібнула жакет, поправила спідницю і підійшла до хвіртки. Хотіла постукати, але хвіртка раптом сама відчинилась.

Точніше, її відчинила маленька дівчинка.

– А ви хто? – запитала вона.

– Мені потрібен Роман, – відповіла Таня, поглянувши на стежку.

– Мамо! – озирнувшись, крикнула дівчинка.

З-за будинку вийшла висока жінка років тридцяти, одягнена у спортивний костюм.

– Доброго дня! Кого ви шукаєте?

– Романа, – відповіла Таня.

– Ви помилились, тут немає Романа.

– Неправда, – сказала Таня, зазираючи жінці за плечі, – це його дім.

– Це мій дім! – заперечила жінка.

Але Таня вже зайшла у двір.

– Стійте, ви куди? – закричала жінка. – Вертайтесь негайно!

Не слухаючи її, Таня стрімголов побігла до річки. Насправді, вона не бігла, а ледве пленталась, і пристань наближалась дуже повільно.

– Це катер Романа, – сказала вона.

– Це катер мого чоловіка!

– Рома ваш чоловік?

– Йдіть звідси, ви лякаєте дитину! – Жінка притисла до себе дівчинку.

Але Таня продовжувала торочити своє:

– Він у будинку?

– Йдіть негайно! Борю!

Таня кинулась до будинку. Двері відчинились у неї перед носом. На порозі стояв високий чоловік. У руках він тримав бейсбольну