Коли повертається веселка - Анастасія Винник
Коли двері за ним зачинились, Таня вхопила Ларису за руку:
– Лара, я бачила Рому, я спала з ним, повір мені! Я пам’ятаю його запах, я знаю, як пахне його дім, я все пам’ятаю… – вона замовкла. – Як я сюди потрапила?
– Ми зустрілися з тобою на дорозі.
– На якій дорозі? Я була сама?
– Ти сиділа на зваленому дереві, твій одяг промок до нитки. Ти розповіла, що йдеш до Градна, і ми тебе підвезли. Ми приїхали сюди, ти переодягнулась у мої речі, взула черевики мого сина, а коли вийшла за ворота, впала. Ми з татом притягнули тебе в будинок. – Лара знизала плечима. – Ось і все. Всю ніч тобі було зле, а півгодини тому ти прокинулась.
– Котра година?
Лара подивилась на маленький годинник на руці:
– П’ять хвилин на одинадцяту.
– Де мій одяг?
– Плащ на вішаку, все решта – на стільці біля пічки. Я її розтопила, щоб висушити речі. Я нічого не прасувала, боялась зіпсувати. Туфлі теж сухі, я їх натерла касторовою олією. – Лара нахилилась і витягла з-під ліжка туфлі.
Вони були як нові.
– Твій телефон дзвонив кілька разів, та я не відповідала. Подумала, коли отямишся, передзвониш. А зранку він розрядився. Пищав, пищав і погас.
– Мій телефон? Я ж загубила його.
– Нічого ти не загубила.
Лара висунула шухляду. Там лежав телефон, ключі від машини і гроші.
– А парасоля? – розгублено запитала Таня.
– Яка парасоля?
– Та, яку ти мені давала.
– Висить на вішаку.
– Але ж я її теж загубила…
– Як ти могла її загубити?
– Дорогою в Градно.
– Ну, я не знаю, які тобі докази навести…
– Не потрібно ніяких доказів. – Таня сіла на край ліжка. – Я все сама перевірю.
– Як?
– Повернуся в Градно і перевірю.
– З глузду з’їхала? Подивись на себе, ти немов з хреста знята!
– Мені треба йти.
Щойно Таня звелась на ноги, підлога захиталась і перед очима все попливло.
– Лягай у ліжко, ти ніде не була! Це маячня!
Таня вперто захитала головою.
– Ти казала, що в тебе є авто? – спитала вона.
– Є, а бензину немає.
– Зовсім нема?
– Ну, не зовсім…
– Ларисо, будь ласка, завези мене в Градно, я дам гроші. Благаю тебе!
– Добре. Тільки випий бульйон, я зранку приготувала. Він стоїть у пічці, на тебе чекає.
Дивлячись на жовті кружальця жиру, що плавали на поверхні бульйону, Таня думала про те, що не сказала Роману найважливішого.
* * *У «Жигулях» трясло не менше, аніж на возі. Одинадцять кілометрів ґрунтового шляху вони проїхали хвилин за двадцять, не промовивши ані слова. За пагорбом машина виїхала на асфальтову дорогу.
– П’ятий будинок праворуч від перехрестя, вулиця Дачна, тридцять два, – сказала Таня.
Лариса тільки гмикнула.
– Ось тут. – Таня показала на металеву хвіртку.
– Сама підеш, чи як? – запитала Лара, зупинивши авто.
– Сама піду, – відповіла Таня і вийшла з машини.
Вона розстібнула жакет, поправила спідницю і підійшла до хвіртки. Хотіла постукати, але хвіртка раптом сама відчинилась.
Точніше, її відчинила маленька дівчинка.
– А ви хто? – запитала вона.
– Мені потрібен Роман, – відповіла Таня, поглянувши на стежку.
– Мамо! – озирнувшись, крикнула дівчинка.
З-за будинку вийшла висока жінка років тридцяти, одягнена у спортивний костюм.
– Доброго дня! Кого ви шукаєте?
– Романа, – відповіла Таня.
– Ви помилились, тут немає Романа.
– Неправда, – сказала Таня, зазираючи жінці за плечі, – це його дім.
– Це мій дім! – заперечила жінка.
Але Таня вже зайшла у двір.
– Стійте, ви куди? – закричала жінка. – Вертайтесь негайно!
Не слухаючи її, Таня стрімголов побігла до річки. Насправді, вона не бігла, а ледве пленталась, і пристань наближалась дуже повільно.
– Це катер Романа, – сказала вона.
– Це катер мого чоловіка!
– Рома ваш чоловік?
– Йдіть звідси, ви лякаєте дитину! – Жінка притисла до себе дівчинку.
Але Таня продовжувала торочити своє:
– Він у будинку?
– Йдіть негайно! Борю!
Таня кинулась до будинку. Двері відчинились у неї перед носом. На порозі стояв високий чоловік. У руках він тримав бейсбольну