Коли повертається веселка - Анастасія Винник
– Випише з квартири? – здивувалась Таня. – Це ж треба, які думки…
– А ще додав, щоб ти не верталась.
– Я і не збиралась повертатись.
– Я це зрозумів… Тобі було соромно, і ти просто втекла на край світу. Я був сам не свій, я так мучився! Про тебе говорили стільки бруду, але я не вірив жодному слову. Я впевнений, що ти не винна, що тебе напоїли. Ти б не напилась перед від’їздом, та й взагалі… Ти не казала, але в містечку всі знали, що твоя мама пила, і вітчим любив випити. Я не знаю… я не питаю, що тоді сталось, але ти в цьому не винна! Думаю, у вітчима була п’янка… Ти не хотіла сваритись, випила… А скільки тобі треба? Пішла гуляти по вулиці, а вулиця… це ж така справа… нарвалась на когось… Кохана, мені навіть боляче подумати про те, що ти пережила! Але ти не винна. Я коли зрозумів, що ти залишила всіх… і мене теж, я так напився! Посварився з батьком… це він винен, він мене замкнув! Я поїхав до Києва, винайняв житло. Деколи цікавився, чи ти не з’являлась у Жовтоводську, але ти не з’являлась. Я шукав тебе по всьому Києву, але марно…
– Я змінила своє прізвище.
– Навіщо?
– Я хотіла назавжди позбутись свого минулого.
– І мене теж хотіла позбутись? – сумно запитав Роман.
– Я думала… Ні, я була впевнена, що ти назавжди викреслив мене зі свого життя. Наступного року, у травні, я приїхала в Київ і прийшла до твого інституту. Я чекала на тебе і побачила з дівчиною, яка йшла з тобою поряд.
Таня притисла руку до потилиці – там назрівала нова хвиля болю.
– І що? Ти побачила мене невідомо з ким і забула про все, що я тобі говорив? Ти що, не вірила мені?
– Розумієш, мене надто багато зраджували…
– Але не я! Я кохав тебе і кохаю!
– Розумію, але тоді все було інакше.
Біль у потилиці дужчав і ставав нестерпним.
– Ромо, дай води, – прошепотіла вона.
Кожне слово відлунювало в голові, немов хтось стукав молотком.
– Тетянко, що з тобою? Це я винен, що накинувся на тебе. Вибач, рідненька…
Вона скривилась від болю.
– Я хочу пити…
Гримнули двері – і Роман повернувся зі склянкою води. Притримуючи склянку, він допоміг їй напитись.
– Дякую, – ледве вимовила Таня.
– Що з тобою? Що у тебе болить? Чим допомогти?
– Дай руку, – попросила вона.
Притискаючи до грудей найніжнішу руку, Таня лягла на подушку і заплющила очі.
– Ромо, в мене… в нас…
Дихання збивалось, голова налилась вогнем, думки плутались.
– Ромо, допоможи нашому…
Вона не встигла договорити. Язик затвердів і раптом почав наповнювати увесь рот. Таня розтулила висохлі губи, і їй здалося, що він випаде з рота, як підняте тісто з баняка.
– Кому я маю допомогти? Що з тобою?
Таня намагалась відповісти, але її язик не слухався. І раптом годинник на каміні почав роздуватись, немов це не годинник, а повітряна куля. Він збільшувався, ставав прозорим і, душачи все на своєму шляху, заповнив собою кімнату. Під натиском стеля випнулась, заскрипіла і потягнула за собою стіни. Розтягуючись, немов жуйка, стіни ставали тоншими, аж поки крізь них вона не побачила небо, усіяне яскравими зірками.
…Зірки теж щезли, лишивши її в темряві.
Розділ 5У роті пересохло. Таня ковтнула і закашляла. У горлі так пекло, немов хтось там пройшовся наждаком, а зверху присипав перцем. Чиїсь турботливі руки повернули її на бік. Вона розплющила очі й побачила Ларису і, перелякавшись, відвернулась від неї.
– Це я, Лара, ти що не впізнаєш мене?
Таня спробувала підвестися, але сили не було.
– Хочеш у туалет? – запитала Лара.
Таня поглянула навколо і побачила діда. Він сидів на низькому стільчику, сонце за його спиною було таке яскраве, що було боляче дивитись.
– А де