Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Таня віддала Ларисі свій рюкзак і взялась одягати светр. Чи вона різко поворухнулась, чи горловина стиснула голову, але вона раптом відчула різкий біль у потилиці. Вона зняла светр з голови і вхопилась рукою за огорожу.

Таня стояла на вершині пагорба і роззиралась навколо. Вона не могла зрозуміти, як сюди потрапила. Ну, це, мабуть, перший провал у пам’яті. І, звичайно ж, не останній. Парасолі й рюкзака не було, кишені були порожні. Вона поглянула навколо, шукаючи очима речі, але нічого не знайшла.

Неподалік пагорба текла річка. Вздовж берега стояли дво-і триповерхові особняки, а поміж них виднілись пристані з катерами. З іншого боку річки будинків не було, і аж до виднокола тягнувся густий сосновий ліс. Сонце вже торкалось верхівок дерев.

Таня пішла вниз і раптом почула: «Доброго вечора», – і озирнулась.

Їй усміхався високий сивий чоловік. Йому було за шістдесят років, можливо, навіть за сімдесят, – він із тих чоловіків, яким вік тільки додає чарівності. Одягнутий у плямисту армійську куртку, заправлену в штани з широким шкіряним ременем. Масивну бляху прикрашав тризуб. Взутий він був у високі військові берці, а на голові – франтівський фетровий капелюх. На плечі висіла мисливська рушниця, на прикладі якої вився викарбуваний візерунок. Біля ніг його сиділа шотландська вівчарка.

– Доброго здоров’я, – мовив він, піднявши капелюх.

Риси його обличчя були чимось знайомі.

– Доброго вечора, – відповіла Таня.

– Краса навколо, правда? – сказав він, дивлячись на річку. – Казкова місцина. Все ніяк не можу залишити це місце.

– Так, справді гарно, – підтакнула Таня. – Це Градно?

– Так.

– Ви місцевий?

– Так.

– Ви можете допомогти мені знайти одну людину?

Чоловік уважно її вислухав і, поправивши капелюх, сказав:

– Зрозуміло, вам потрібен он той дім з червоним дахом з черепиці, п’ятий від кута. – Він показав на двоповерховий будинок, оточений соснами. – Там ви знайдете те, що шукаєте.

Він знову підняв капелюх, попрощався і пішов по траві геть від дороги. Граційно перебираючи лапами, колі побігла попереду господаря.

Таня спустилась з пагорба і зайшла в село. Тут дорога була асфальтована і чиста, немов її хтось помив.

«Вулиця Дачна», – минаючи квартал, прочитала вона табличку на стіні кутового будинку, але дачників не було видно. Вулиця зяяла порожнечею, тільки ворони каркали і від річки кілька разів пролунало гукання сови.

Таня повернула на вулицю, пройшла чотири будинки і ось перед нею саме той, з череп’яним дахом – вулиця Дачна, тридцять два.

«Зайти у двір, звісно ж, неможливо», – подумала вона і натиснула на ручку металевої хвіртки.

Хвіртка відчинилась без скрипу. Широка стежка, викладена тротуарною плиткою, вела за будинок, до річки. Звідти віяло ватрою, і внизу, над самою землею, повз її дим.

«Ти побачиш, яка там краса. За річкою будинків немає, тільки густий ліс. Коли сонце ховається за верхівки дерев, а над водою здіймається пара, я сідаю біля річки і мрію. Знаєш, про що я вчора мріяв, коли отак сидів?» – запитав Роман. «Ні». – «Я мріяв про те, щоб об’їздити з тобою увесь світ, а подорож наша розпочнеться з дідової дачі».

– Агов, тут хтось є? – Прислухаючись до тиші, Таня стала на стежку. – Аго-о-в!

Біля будинку вона знову зупинилась і прислухалась. Ще раз крикнула: «Агов!» – і пішла до річки.

Біля ватри, спиною до неї, стояв чоловік. Під її ногою тріснула гілка, і чоловік обернувся.

Тремтячою рукою Таня провела по обличчю, волоссі, поправила светр, плаття. Кров відійшла від голови. Ледве втримавши рівновагу, вона затамувала подих.

Скільки разів вона уявляла собі цю зустріч! Її уява завжди малювала галасливу вулицю, вона виходить із дорогої машини, вона гарно одягнена, чудово виглядає, вона – це уособлення успішної жінки. І раптом вона бачить Романа. Їхні погляди зустрічаються, він усміхається, біжить до неї. Він неймовірно щасливий її зустріти, а вона холодна як лід. Вона проводить по ньому байдужим поглядом і холодно відповідає на його запитання.

На неї дивився Роман. Він усміхався. Та ж сама усмішка, яку вона згадувала мало не щодня. Прямі темні пасма падали на високе чоло і обрамляли його тонке обличчя. Роман попрямував до неї. Що ж робити? Допоки вона збирала свої думки, він уже був поряд.

– Таню! – видихнув він. – Тетянко… привіт.

– А тут справді гарно. – Вона ступила вбік і попрямувала до берега. – І вода така чиста і прозора, хоч напийся. Не думала, що ще є такі річки. – Вона підійшла до дерев’яної пристані, біля якої стояв катер із темною смужкою збоку, і роззирнулась навколо. – Це ж треба, міст зрізало, а пристань не зачепило. Напевно, крига сюди не доплила?

– Таню, – покликав її Роман, але вона не озирнулась і пішла по пристані.

На краю вона зупинилась – далі не було куди йти, а так хотілось! Хотілось утекти він його погляду і неминучої розмови. О, якби не ті обставини, вона б ніколи так не принизила себе, ніколи б не ступила сюди зі своїм божевільним проханням! Він вислухає її і відмовить, без сумніву. Звісно ж, він одружений і ніколи не візьме на свої плечі