Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Таня продовжувала говорити дурниці про пейзаж і повітря, коли Роман підійшов до неї. Він узяв її за плечі і розвернув до себе. Кров застукала у скронях і кінчиках пальців, немов усередині хтось завів механізм, що відраховував секунди. Вона дивилась у його очі, і з кожним рахунком з пам’яті витирались нагромадження фраз, що готувала вона довгими ночами для цієї зустрічі. П’ять… чотири… Зникав осад, образа, один за одним згасали софіти, що освічували сцену, на якій вона неодноразово прокручувала цей епізод. Три… два… В душі виростало щось велике, що колись спресувалось у найвіддаленіші куточки. Один.

У серце гарячою хвилею полилось минуле, і Таня зі здивуванням знайшла там лише щасливі спогади. І жодного сумного, немов пам’ять оберігала її душу. Раптом вона захотіла мовити до Романа тільки найніжніше. Ті слова, які вона шепотіла, коли він приходив у її сни.

– Я так довго шукав тебе…

Але вона все ще боялась обійняти його.

Таня поглянула на будинок, галявину.

– Ти сам?

– Так.

Вона подивилась на своє недолуге взуття.

– Я залишила речі у знайомих на хуторі, довелось переодягнутись, перевзутись. Це не мої речі, мої змокли. Моє авто… з прокату авто залишилось на другому боці річки.

Роман не зводив з неї очей.

– Якби ж ти знала, який я щасливий тебе бачити, – прошепотів він.

Його очі розповідали більше, аніж усі слова на світі. Напевно, саме за це вона покохала його так сильно, як тільки могло її серце. Йому неможливо було не вірити, він був єдиною людиною, яка їй ніколи не брехала – вона відчувала це з першого погляду, інтуїцією маленької жінки. І вона відчула це зараз. Але…

Життя навчило її жити минулим, обдумувати кожне слово, кожен учинок, щоб раптом не оголити свою правду, не сказати зайвого. Навіть під час звичайних розмов, Таня чула у собі голос, який редагував усе, що вона хотіла сказати. Цей голос був присутнім завжди і всюди. Він виснажував і вимотував, бо часом бували хвилини, коли хотілось відкрити душу і скинути важку ношу. І коли та, жадана, фраза вже майже злітала з уст, голос одразу ж нагадував, що вона пошкодує про це. І вона замовкала, з гіркотою розуміючи, що руйнує крихкі мости між собою і навколишнім світом. «Ти якась відгороджена», – одного разу сказала їй співробітниця на корпоративі. Відтоді Таня дедалі менше відвідувала такі заходи. Чоловіки залицялись, але все закінчувалось після першого-другого побачення. Вони всі були інакшими, не такими, як Роман. Вони мали інакші руки, волосся, запах, голос, усмішки, вони ходили не так, як він, і розмовляли по-іншому. І як не намагалась вона знайти в комусь хоча б щось схоже, їй це не вдавалось.

– Ти вся тремтиш. Ходімо, я розпалю камін. – Роман обійняв її та повів до будинку.

Прислухаючись до шарудіння трави під ногами, Тетяна вперше не захотіла чути внутрішнього голосу, що постійно бубонів: «Не піддавайся, це лише миттєва слабкість! Ти ще пошкодуєш!»

«Пошкодую? – запитала вона. – Я не матиму на це часу, я не маю майбутнього – лише спресоване в лічені дні, воно вже не належить мені. Я хочу жити теперішнім, цією хвилиною, хочу насолоджуватися скупими моментами, що подарувала доля».

Голос замовк, і Таня немов знову стрибнула у воду. Але цього разу вода не обпекла її нестерпним холодом, вона була теплою і ласкавою. Таня відчула себе живою і справжньою. Вона обійняла Романа, обійняла його так, як ніколи нікого не обіймала – тепер вона мала право на щастя, нехай крихке, але це щастя її, до останнього подиху. Вона дивилась коханому в очі, і в її серці прокидалась любов.

– Невже це справді ти? – Він дивився на неї і, здавалося, не вірив.

Таня засміялась.

– Ти смієшся. – Роман усміхнувся. – Мені часто сниться, що я чую твій сміх, але тебе не бачу. Я шукаю тебе і не можу знайти. Це так важко. А тепер ти знайшла мене… Панночко моя, якби ти знала, який я щасливий!

– І я… я теж щаслива, мій любий.

– Ти зашарілась, як тоді, в автобусі. – Він поцілував її в скроню. Його дихання було гарячим. – Ти пам’ятаєш, як ми зустрілись?

– Так.

– І я пам’ятаю. Це було немов учора… ти стояла поряд, така тендітна, ніжна. Пам’ятаю, як ти показувала мені Жовтоводськ, як ми їли пиріжки, сиділи в парку на зеленій лавці. А потім линув дощ, а ми заховались під листям густого дуба. Пам’ятаєш веселку після дощу?

– Звісно, що пам’ятаю… Веселка… Неймовірна краса.

– Я пам’ятаю, як уперше поцілував тебе. Я думав, отримаю за це ляпас, натомість ти лише притулилася до мене. Твоє волосся пахло сонцем, і раптом я зрозумів, що ти не така, як усі. Ти здавалася такою маленькою і безпорадною, а я вперше відчув себе великим та сильним. Я прийшов додому і довго не міг заснути, я мріяв про наше спільне життя – як буду захищати тебе від усього світу. Кохана, я пам’ятаю кожну хвилину, яку ми були разом, кожен наш день і кожну ніч. Пам’ятаю, як ми поїхали в Київ і цілу добу були в орендованій квартирі, а коли повертались додому, ти задрімала на моєму плечі. Твоя слина попала на мій коричневий светр, і на сорочці залишилась коричнева плямка. Я потім ще довго одягав ту сорочку.